Умань, де зосереджено близько 30% історичних архітектурних пам’яток Черкащини, багата на таємниці, які не дають спокою місцевим «археологам». Йдеться про скарби, що начебто заховали в Умані Станіслав Потоцький, Іван Гонта та Максим Залізняк, а також вояки Третього Рейху.

А тепер про це докладніше. Умань вже в ті далекі часи знаходилась на перехресті торгових шляхів, і тому не дивно, що тут селилися переважно торговці, ремісники, міщани. Місто заселяли поляки, євреї, угорці, австрійці, німці, румуни. Кожному уманчанину відомо, що стара частина міста пронизана підземними ходами, які ще називають «гонтівськими». Проте Іван Гонта не має жодного відношення до підземних ходів — під час Коліївщини частина його війська просто скористалася підземним ходом для захоплення уманської фортеці. Але саме в цих підземних ходах і були знайдені скарби, котрі жодному з їх нових власників не принесли щастя.

Скажімо, у 80-х роках працівник заводу «Мегометр» Євген Сафронов (на сьогоднішній день його вже немає серед живих), що проживав в районі Старого міста, знайшов глечик зі срібними та золотими монетами часів Речі Посполитої. Унікальність цієї знахідки полягала в тому, що монети, які були знайдені, досить рідкісні і є далеко не в кожному музеї Польщі, а в нумізматичних каталогах або взагалі не зустрічаються, або якщо і зустрічаються, то їх вартість не вказана, бо встановити її доволі важко. Пан Сафронов, сам нумізмат, а також непоганий знавець археології, привласнив собі повну кількість монет, а левову частку здав державі, яка оцінила знахідку у 2 млн. крб. (До речі, цей скарб зберігається і досі в Уманському краєзнавчому музеї у сховищі що ж стосується 25% вартості скарбу, то вона Сафронову виплачена не була). А відміряла доля шукачеві скарбів всього 34 роки. Після його смерті «колеги» — нумізмати кинулись до його старенької матері не з пропозицією допомоги, а із запитанням: «Де монети?» Скарб Є.Сафронова його «друзям» знайти не вдалось; ходять чутки, що Євген заховав скарб і якщо його й знайдуть, то тільки випадково, та й то років через 200-250.

Наступну історію я почув від Ігоря Тадейовича Безликого, якому в 1935 році було 17 років. «Літом 35-го ми з друзями повертались з роботи (підробляли на будівництві), проходили повз католицький костьол (сьогоднішня картинна галерея) і на тому місці, де зараз розташована податкова адміністрація, побачили велику дірку. Коли зазирнули до неї, то побачили тунель, що вів до костьола. Він був доволі великий, тож ми з хлопцями вирішили його дослідити. Проповзли метрів 50 і, опинившись у просторій кімнаті, зрозуміли, що знаходимось у підвалі костольу. Запалили сірники і завмерли від жаху — перед нами стояли домовини. Вже не пам’ятаю, хто штовхнув домовину, віко відхилилось, і при світлі сірників ми побачили золоте та срібне церковне начиння, ікони та дорогоцінні прикраси. Хто взяв жменю золотих монет, хто православну ікону в дорогоцінному окладі, мені ж дістався наперсний золотий хрест. Ми вирішили прийти наступного вечора, бо закінчувались сірники. Але цієї ж ночі мене, батька, татового брата та його синів заарештували працівники НКВС. Коли прибули до відділу, там побачили всіх моїх друзів. Хтось з них по дорозі додому, мабуть, похвалився комусь, а часи сам розумієш які були. Протримали нас всіх близько місяця, батько втратив роботу (він був учителем), а мене та моїх друзів розкидали по різним шахтам Донбасу, і до Умані я повернувся вже в 1947 році. І досі не можу спокійно пройти повз костьол — можливо, якби не його прокляте золото, моє життя склалося б інакше. А щодо тих скарбів, то старі люди розповідали, що костьол був оточений працівниками НКВС близько 3-х днів. Солдати виносили з підвала наші знахідки».

В провулку Володарського розміщений старий дореволюційний будинок, в якому проживала до 1936 року сім’я лікарів. За національністю, вони були євреями. В 1921 році будинок націоналізували а сім’ї Гросберг залишили всього 2 кімнати, в інших кімнатах розселили працівників суду. В 1989 році під час ремонту підвального приміщення один із власників квартири цього будинку знайшов велику кількість золотих монет, а також срібні предмети іудейського культу. Поки він розглядав знахідку, до підвалу спустились двоє сусідів, які до того ж були не в ладах із законом. Виникла сварка, в результаті чого новий власник отримав декілька ножових поранень і помер в реанімації, проте до того встиг розповісти про свою знахідку і назвати імена своїх вбивць. Катів затримали 1991 року під Санкт-Петербургом, але золота в них вже не було...

А цю історію розповів мені капітан 1-го рангу у відставці, уманчанин Владислав Стонка. «У 1943 році мені виповнилось 15 років. Одного разу я повертався через «Софіївку» додому (ми жили в селі Піківець), коли побачив в одній із низин парку яскраве світло від декількох прожекторів, а також гуркіт автотранспорту. Мені стало цікаво, і я почав обережно пробиратись крізь кущі до краю урвища. Там я побачив, як німці підняли краном велику плиту і в яму почали опускати на лебідках великі металеві контейнери. В цей час позаду себе я почув німецьку мову і кинувся тікати в бік учбового господарства сьогоднішньої аграрної академії, услід мені пролунала автоматна черга. На щастя, я дістався додому і все розповів своєму діду, на що він відповів, що потрібно тікати. До 1944 року я пробув у своєї тітки в Миколаївській області. В березні 1944-го мене підібрав польовий військкомат і направив на навчання в школу юнг на Соловецьких островах. До Умані потрапив через 45 років, блукав «Софіївкою», але знайти те місце мені так і не вдалось. Можливо, це і на краще».

Ось лише декілька історій із життя людей, яким довелось зіштовхнутись з уманськими скарбами. Але, як бачимо, золото нерідко псує долю людини. І все ж і досі деякі романтки (в основному це «чорні антиквари», що займаються антикваріатом, золотом) продовжують пошуки скарбів в районі уманської фортеці. В той же час Уманський краєзнавчий музей не може організувати археологічні розкопки в даному місці. А там, де були укріплення уманської фортеці, будуються гаражі, розташовуються смітники, і це незважаючи на те, що неодноразово піднімалося питання про заборону будь-якого будівництва в даному районі. Але поки настане час перейти від балаканини до конкретних справ, ми можемо втратити не одну сторінку з минулого нашого міста...