02 00:00:00 липня 2013
Навіть втративши волю, уманський отаман підняв повстання у радянському концтаборі…

Петро Дерещук народився у Петрів піст 1886 року у Вишнополі Уманського повіту – нині Тальнівського району Черкащини. Батьки любили Бога й працю, були заможними, а окрім великого господарства, мали ще й багато дітей. Навіть події революції 1905-го не похитнули стабільності цих статечних селян.

Краєзнавець Валентин Гордєєв зафіксував розповіді очевидців про те, що 1906 року Дерещуки заснували власний хутір у мальовничій місцині на березі струмка – за 5 кілометрів від сучасного села Павлівка Перша, в бік річки Синюхи і Гаронового лісу. У 1920-х роках населення хутора до ноги винищили чекісти – тільки за те, що називався він Дерещуковим і жили тут родичі отамана. Не пощадили ні жінок, ні дітей…

А далекого 1905 року ще ніщо не віщувало того, яка буремна доля чекає на Петра. Тоді він після навчання в Умані саме розпочинав учителювати. Вчитель, який не приховував, що не вважає російського царя найкращим, що може бути в житті українського народу, втрапив до ока поліції і вважався неблагонадійним. Втім, коли розпочалася Перша світова війна, “неблагонадійний” не став шукати можливості уникнути військового призову. З 1915 року вчитель з 10-річним педагогічним стажем – вже на Південному фронті. Після навчання в офіцерському училищі стає прапорщиком і знову продовжує воювати. Очевидно, успішно, бо в матеріалах пізнішої чекістської справи двічі знаходимо запис про те, що “в старій армії” він дослужився до штабс-капітана…

Під час Лютневої революції 1917 року офіцер бере активну участь в українізації свого підрозділу і потрапляє під арешт за спробу вивести у розпорядження Української Центральної Ради 38-ий піхотний полк. Загорівшись ідеями створення кращого майбутнього для України, Петро Дерещук поринає у бурхливу політичну діяльність. Стає есером (членом партії соціалістів-революціонерів) і делегатом Першого Всеукраїнського військового з’їзду, на якому Симона Петлюру обрали головою генерального військового комітету. 1918 року, підтримавши ідеї Національного союзу, Дерещук очолює на Уманщині повстанський загін, який взяв дієву участь у поваленні гетьманського правління Павла Скоропадського. Від травня 1919 року отримує посаду інспектора Запорозької дивізії Армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана. Хоча у військах не любили інспекторів, з якими командири мусили узгоджувати навіть призначення старшин, та два Петри знайшли спільну мову. Герою визвольного походу українського війська в Крим Болбочану імпонувало те, що Дерещук не був заполітизованим клерком, а й сам умів тримати шаблю. Натомість Дерещук був переконаний, що саме такі командири, як Болбочан, потрібні для успіху збройного захисту самостійності держави. Втім, коли в червні Болбочана арештували і засудили до розстрілу за надуманим звинуваченням, прохання Дерещука про помилування командира не вплинуло на Петлюру. Славного Болбочана розстріляли в ніч проти 29 червня – саме тоді, коли Дерещук мав би з ним святкувати своє 33-річчя…

Не лише цей випадок боляче ранив інспектора Запорозької групи. Він повністю підтримував обурення “запорожців” тим, що Петлюра наказав уникати боїв з Добровольчою армією Денікіна – лютого ненависника самостійності України і ревного поборника ідеї “єдіной і нєдєлімой” імперії. Дерещук з гнівом згадував розповідь очевидців про те, як до Софійського собору в Києві вломився озвірілий російський генерал-денікінець зі своїм штабом і, обзиваючи українську мову хамською, прогорлав наказ: “Молітєсь по-русскі, как і прєждє!” Архієрея Шаровського за українську мову побили нагайками…

Зрештою, провальна політика Петлюри призвела до втрати Україною державності. Та Петро Дерещук зброї не склав – він очолив підпільний Уманський повстанком, який діяв у тісній співпраці з Холодноярською республікою. 1920 року у взаємодії із загонами Гризла, Цвітковського і Григор’єва під загальним командуванням Гулого-Гуленка бився проти червоних. Майже чотири тисячі українських повстанців, в числі яких був кавалерійський загін у 600 шабель, відзначилися у боях проти кавалерії Будьонного і Котовського та піхоти 45-ої і 47-ої піхотних дивізій ворога. 1921 року повстанці Дерещука (числом 2000 багнетів) продовжували діяти на території Уманщини – цього разу у взаємодії з холодноярським отаманом Нестеренком-Орлом. Зрештою, у результаті чекістської спецоперації загін Дерещука був розбитий, та сам він з небагатьма побратимами продовжував боротися проти влади більшовиків аж до березня 1924 року, коли потрапив у засідку… Більшовицьке судилище у серпні було відкритим. Майбутній знаменитий літературознавець, дослідник літературної спадщини “Розстріляного відродження” уродженець Лисянщини Юрій Дивнич (Лавріненко), який саме навчався в Уманському агротехнікумі, став живим свідком цього. Він писав: “На моїх очах 1924 року судили прилюдно в Гумані вчителя Дерещука – ідейного провідника повстанського загону, що діяв аж до того часу…” Президент історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль розповідає: “Засідання Надзвичайної сесії ревтрибуналу висвітлювала комуністична преса, зокрема газета “Більшовик” у п’ятьох номерах писала про “Справу петлюрівського отамана Дерещука”. Кореспондента вразив список діянь отамана – акт обвинувачення ледь вмістився на 30 друкованих аркушах!” Отамана засудили до 10 років таборів, проте 1927 року його було амністовано. На волі пробув заледве рік – працював у цей час в Науковій бібліотеці Академії наук в Києві. У серпні 1928 року його знову арештували, звинувативши в антирадянській діяльності, а 30 квітня 1929 року винесли вирок, засудивши знову до 10 років позбавлення волі. Зазвичай на цьому етапі розповіді про отамана Дерещука дослідники писали: “подальша його доля невідома”. Та нам вдалося з’ясувати абсолютно всі деталі подальшого життя отамана – зовсім короткого, на Соловках, куди його відправили по етапу.

У пошуках допоміг російський альманах “Соловецкое море” п’ятирічної давнини. У розгорнутій публікації “Мутный призрак свободы” співробітниця Соловецького державного історично-археологічного музею Антоніна Сошина детально виклала інформацію про всі спроби втеч в’язнів з сумнозвісного СЛОНа – “Соловецкого лагеря особого назначения”. Серед матеріалів справи так званої “Кремлівської змови”, виявленої нею в архівах ФСБ Архангельська, знаходимо запис “Дерещук Петр Кузьмич, 43-х лет, из крестьян, учитель, служил в старой армии штабс-капитаном”… “Кремлівська змова” названа так тому, що до повстання готувалися в’язні головного табору Соловків – так званого Кремля. У художній літературі писалося, що за спробу бунту тоді було розстріляно 300 людей. Насправді ж вирок було виконано щодо 36 керівників повстання – серед них був і Дерещук. До участі у спільному повстанні готувалися кількома групами, створеними за національною ознакою: сибіряки, українці, кабардинці, кавказці… У план повстання, призначеного на 13 серпня, входило захоплення зброї, радіостанції, плавзасобів і табірного літака-гідроплана (серед повстанців був і колишній льотчик) та втеча з острова на материк, а звідти до Фінляндії. Та в останню мить росіянин Брильов, засуджений за вбивство і контрабанду, доніс табірному начальству про змову серед “каерів”, як кримінальники називали засуджених за контрреволюційну діяльність. Після слідства, за матеріалами якого Дерещук входив до керівної верхівки змовників, колишнього уманського отамана розстріляли 29 жовтня 1929 року. Зі спогадів очевидця подій, соловецького в’язня Михайла Ніконова-Смородіна, якому 1933 року таки вдалося втекти з табору до Фінляндії, дізнаємося навіть точне місце розстрілу. У книзі “Красная каторга. Записки соловчанина” він пише, що 36 повстанців, включно з уманчанином, були розстріляні з південного боку монастирського кладовища, неподалік від жіночого бараку. 1989 року поряд з місцем розстрілу встановлено камінь, до якого веде алея пам’яті. Того ж 1989 року російські прокуратура й суд переглянули справу і не знайшли у діях розстріляних складу злочину – доведено, що вони не планували після втечі готувати “вторгнення з Фінляндії”. У Фінляндії вони лише прагнули знайти волю…

Здавалося б, у підготовці публікації ми могли поставити крапку – не вистачало тільки фото Петра Дерещука, якого досі ніде не можна було знайти. Одне нам передав тальнівський крає-знавець Олександр Лущан – з матеріалів Київського ДОПРа (“Дома общественно-принудительных работ). Ще більш цінне фото несподівано знайшли… у агітаційному більшовицькому фільмі “Соловки (Соловецкие лагеря особого назначения)” – документальному німому кіно. Серед фото в’язнів “фас-анфас” під номером 3584 – Дерещук Петро Кузьмович з новим підтвердженням у підписі синім чорнилом:”43 года, учитель, в старой армии – штабс-капитан” і ще один напис тим самим каліграфічним почерком, тільки червоним чорнилом збоку фото: “РАССТРЕЛЯН”.

 

1280

 

Коментарі


 

Для того щоб написати коментар потрібно авторизуватися. Немаєте аккаунта? Зареєструйтесь зараз