«СРСР як форма співжиття народів себе скомпроментував та повністю вичерпав. Громадяни! Ми мусимо виявити єдність та одностайність, забути дрібні образи, відкинути амбіції, щоб захистити честь та незалежність України!» Так будили в черкащанах усвідомлення себе часткою потужної нації, гідної мати свою незалежну державу.

Перші пориви «вітру перемін»

…Наприкінці 1980-х років, коли горбачовська «перебудова» була на злеті, перші пориви «вітру змін» почали нарешті долітати й до Черкащини. Ставало зрозуміло, що зерна, засіяні свого часу відомими черкаськими дисидентами, в'язнями совісті Василем Захарченком, Анатолієм Лупиносом, Андрієм Химком, Богданом Чорномазом та іншими, почали давати сходи.
До кінця 1988 року «вітер перемін» віяв на Черкащину не стільки з Києва, скільки з Прибалтики, де вже потужно діяли Народні фронти, а також – із Москви, де в надрах Комуністичної партії виникла так звана «демократична платформа».
Справжньою «школою демократії» для Черкас можна назвати товариство «Екологія». Перший екологічний мітинг відбувся в Черкасах у лютому 1988 року біля музичної школи №1, де працював Сергій Силкін, ініціатор створення товариства «Екологія». «На мітинг зібралося осіб 500, – згадував пізніше учасник тих подій Анатолій Шуляк. – Тоді ще мало хто в місті знав про виникнення екологічного руху».
Відтак перші черкаські «зелені» розпочали регулярно проводити мітинги, пікетування головних підприємств-забруднювачів міста, боротьбу проти будівництва Чигиринської АЕС, а також проти промислової забудови лівого берега Дніпра навпроти Тарасової гори в Каневі.
Поступово екологічний протест у Черкасах почав доповнюватися протестом національним. Після завершення засідань «Екології» більшість її членів ішла на засідання національно-культурного товариства «Заповіт».

Від «заповіту» – до руху

Коли 1988 року розпочалося облаштування приміщення майбутнього музею «Кобзаря» Тараса Шевченка, навколо цієї справи почала формуватися команда однодумців.
– Із березня 1988 року на допомогу працівникам музею почали приходити люди, яким була небайдужою справа національно-культурного відродження Черкащини, – розповів багаторічний керівник «Заповіту» Михайло Вакуленко. – Проводилися добровільні суботники для облаштування музею. Незабаром учасники цих суботників вирішили створити національно-культурне товариство.
– Іноді збиралося близько 200 осіб, – згадував згодом член «Заповіту» Василь Чорновіл. – Зустрічалися з колишніми в'язнями ГУЛАГу, депутатами-членами Народної Ради. Приїздили артисти з Галичини.
Коли восени 1989 року стало на ноги обласне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка (теперішня «Просвіта»), «Заповіт» став його осередком.
«Заповіт» став також тим коренем, з якого виросло віття національно-демократичного руху на Черкащині. Саме в цій організації зародилися перші правоцентристські українські партії – Демократична й Українська республіканська. Звідси пішли й перші незалежницькі громадські організації – Український народний рух за перебудову та Союз українок.

Національний рух стає політичним
У Черкасах процеси організації Руху йшли через Спілку письменників України (тут найбільш активну роботу проводила Людмила Тараненко), Українську Гельсінську спілку (Анатолій Лупиніс) і філіал Київського політехнічного інституту (Станіслав Губар). Перші рухівські осередки почали утворюватися навесні 1989 року.
Рухівські організації активно створювалися по всій області, здебільшого стихійно: ініціатори виносили на вулиці столи, поруч ставили національний прапор, вішали плакат «Тут кожен може вступити до Руху». Осередки виникали не лише в обласному та районних центрах, а й у селах.
На жаль, так і не було утворено справжньої обласної організації. Зареєструвати її не вдалося – у лавах черкаського Руху розпочалися суперечки. Урешті-решт, 1991 року на території області утворилося дві крайові організації: Уманська – на чолі з Богданом Чорномазом (об'єднувала 6 районних організацій) і Канівська – на чолі з Володимиром Петренком (об'єднувала 14 районів). Така організаційна структура Руху зберігалася на Черкащині аж до об'єднавчої конференції 4 квітня 1992 року.

«Синьо-жовті прапори  піднесімо догори!»

У деяких населених пунктах вдавалося проводити досить численні заходи – на один із мітингів у Лисянці зібралося 2,5 тис. осіб, а на виступ Лариси Скорик у Ватутіному прийшли близько 5 тисяч.
– Національний прапор уперше прилюдно з'явився в Черкасах 7 листопада 1989 року в колоні «жовтневої демонстрації». Невелика група осіб пронесла його кількасот метрів. Цих людей затримала міліція, а прапор було відібрано й пошкоджено, –розповідав нам пізніше учасник тих подій Михайло Вакуленко.
– 3 листопада 1990 року в Черкасах, на Театральному майдані, було піднято на 14-метровій щоглі національний стяг України, – підхоплював розповідь Василь Чорновіл. – Уже вночі прапор було по-злодійському зірвано зі щогли, а на його місце почеплено червоно-синій прапор УРСР. Потужний мітинг, який упродовж наступного дня кипів на площі, змусив владу тимчасово поступитися, і 5 листопада на щоглі було знову піднято синьо-жовтий стяг. Утім, влада «протягнула» рішення про зняття прапора через міськраду, і незабаром його було знову знято. Щоглу вдалося відновити лише 27 серпня 1991 року.
Коли в серпні 1991 року владу в СРСР тимчасово захопив так званий «ГКЧП», у представників українського національно-визвольного руху були серйозні підстави хвилюватися про власну безпеку й безпеку своїх родин. Цілком серйозно розглядалися варіанти відправки родин до Галичини, Карпатських гір і лісів. У цих умовах треба було мати велику мужність, щоб вийти з громадським протестом 19 серпня на Театральний майдан обласного центру. Перед людьми, що зібралися, виступили Петро Пахнатюк, Василь Порохніцький, Любов Майборода. Останній навіть не забракло сміливості закликати до проведення мітингу протесту проти заколотників. Але 24 серпня, коли мітинг відбувся, «ГКЧП» уже стало історією.