38 карбованців... розчинилися у повітрі

Буквально за кілька хвилин до того, як двоє селян кинулися один на одного з кулаками, до корчми, як він потім розповів слідчому, "випадково" зайшов місцевий житель Корній Тихонюк. Там, серед горілчаного чаду, він натрапив на свого товариша Андрія Вовкотруба. Той уже не міг рівно триматися на лаві, проте ще мав сили на всю корчму виголошувати, що має гроші, й не які-небудь там копійки, а цілих 38 карбованців сріблом. До слова сказати, за таку суму тоді можна було запросто придбати непогану хату хоч у Кочержинцях, а хоч і в самій Умані.

Пожалівши Андрія і назвавши односельця телепнем, Тихонюк відібрав у нього гроші, але одразу пообіцяв, що віддасть, коли той про-тверезіє. Та на біду обох саме в цю хвилину в іншій частині корчми почулися агресивні вигуки ще двох поціновувачів оковитої. Від слів хлопці швидко перейшли до діла, взявшись битися між собою навкулачки. Пристрасті швидко розпалювались. Тихонюк, який ще був тверезий і того дня мав схильність допомагати людям, раптом відчув, що просто зобов’язаний не дати односельцям повбивати одне одного. Але як бути з тими 38 карбованцями, які вже тяжіли над відповідальним сумлінням Корнія й запросто могли загубитися під час інциденту?

Боковим зором Корній нібито побачив шинкаря Гершка, який саме стояв поруч і спостерігав за тим, як розносять його корчму. Сунувши йому гроші (мовляв, на, потримай), Корній кинувся розбороняти вже закривавлених учасників бійки...

Коли в шинку нарешті припинився галас, перестав літати посуд, а забіяки розійшлися в різні кутки й трохи заспокоїлися, Корній Тихонюк з почуттям виконаного обов’язку й сам повернувся на звичне місце. Добрий настрій не зіпсувало навіть запитання Андрія Вовкотруба:

– Корнію, а де мої гроші?

Усміхнений Тихонюк одразу попрямував до шинкаря:

– Ей, Гершку, повертай гроші!

– Які гроші? – вирячивши від здивування очі, запитав той...

Історія замовчує, де поділися ті 38 срібняків. Можливо, шинкар Гершко вирішив залишити їх собі і компенсувати таким чином завданий його закладу збиток. А можливо, в гарячці подій Корній сунув гроші комусь іншому, прийнявши того за Гершка. Становий пристав 1 стану Уманського повіту, до якого звернувся вбитий горем Корній, розпочав з того приводу офіційне слідство, яке затягнулося й закінчилося невідомо чим.

У гонитві за провидцем

А між тим постраждалий Тихонюк, який мусив віддавати гроші постраждалому Вовкотрубові, незабаром дізнався про те, що в Гайсині живе хлопчина Кіндрат Балацький, чаклун і провидець, який заробляє на життя тим, що виводить на чисту воду різноманітних крадіїв та обманщиків. Й більше того, чудодійник якраз гостював зовсім неподалік – у сусідній Вербуватій!

Оскільки самому їхати до чаклуна було лячно, Тихонюк вирішив узяти в напарники односельчанина Павла Зрайченка, в якого нещодавно невідомо куди щезло шість волів. Той охоче погодився, адже, як і у випадку Тихонюка, щодо зниклих волів поліція розводила руками.

Прихопивши 5 карбованців сріблом, компаньйони попрямували до Вербуватої. На щастя, чаклун був ще там і прийняв гостей досить привітно. Був це 19-річний хлопець, обдарований неабияким умінням вести бесіду, але обтяжений явними ознаками звички до пияцтва, які вже помітно попсували його молоде обличчя. 5 карбованців провидець узяв, але їхати до Кочержинців відмовився, пославшись на свою зайнятість – якраз мусив відбувати у важливих чаклунських справах до Херсонської губернії. "Але після повернення обов’язково заїду до вашого села і відкрию, хто взяв ваші гроші і волів", – пообіцяв Кіндрат.

Минали дні й тижні, а чаклун не їхав. Десь напередодні Нового року не витримали нерви спочатку в Павла Зрайченка. Він зібрався й сам поїхав до Гайсина, щоб з’ясувати, куди подівся чаклун Балацький. Знов потягнулися дні й тижні, а Зрайченка все не було. Родина почала хвилюватися, як би не пропав Павло слідом за своїми волами. Врешті відрядили в Гайсин Павлового брата Семена разом з Корнієм Тихонюком.

На щастя, з Павлом нічого страшного не сталося – він просто затримався у Гайсині, намагаючись переконати Балацького поїхати з ним у Кочержинці. Але той все відмовлявся, посилаючись то на зайнятість, то ще на якісь причини й обіцяючи згодом обов’язково приїхати. Коли Корній Тихонюк разом із братом Павла Семеном Зрайченком дісталися до Гайсина, Павло вже махнув на все рукою й поїхав додому. "Друга зміна" прибула дуже вчасно, бо Кіндрат ще не встиг відійти після двотижневого візиту попереднього гостя, і його здатність до опору була похитнута.

Таємниця дивовижних передбачень

Тут треба пояснити, чому Балацький так уперто відмовлявся їхати до Кочержинців. Справа в тому, що зовсім недавно гайсинська влада, яка вже не раз цікавилася діяльністю ворожбита, притягнула його до відповідальності за чаклунство, заарештувала на три тижні й весь цей час наполегливо переконувала його "не займатися більше цим промислом". Поліція й місцевий суд намагалися з розумінням поставитися до цього хлопця, який рано залишився без батьків, одружився, але, не маючи належного керівництва з боку старших, легко розтринькував залишене у спадок майно, дедалі більше пив, а грошові запаси поповнював, займаючись шахрайством.

Вдаючи із себе чаклуна, Кіндрат уже незабаром зі здивуванням помітив цікаву річ. "Передбачень я ніяких не робив, – розповідав він згодом на допиті, – а самі злодії, почувши про мій приїзд, іноді з остраху повертали вкрадені предмети". Незабаром по довколишніх селах стали поширюватися чутки про особливі здібності, які він нібито має від Бога. Ці чутки докотилися, як ми знаємо, й до Вербуватої, куди Кіндрата запросив місцевий поміщик Людвік Косовський.

"З огляду на вчинену досить велику кількість крадіжок у моєму домі, – виправдовувався згодом Косовський, – я для однієї тільки цікавості викликав ворожбита до себе в маєток Вербувата. Але помітивши, що він – молодий чоловік і бажає вчинити зі мною обманним чином, я його одразу вигнав".

Крах ворожбита Кіндрата

Залишається розповісти про саму кочержинську епопею чаклуна Балацького. Після довгих умовлянь, кількох візитів Тихонюка і Зрайченка і отриманих додатково 8 карбованців і 50 копійок він нарешті погодився їхати з ними до Кочержинців. Тут Кіндрат спробував діяти за відпрацьованою схемою – коли селом пройшла чутка про візит чаклуна, він став усіх переконувати, що незабаром скаже, хто взяв гроші і волів, і почав чекати на явку з повинною. Бував у людних місцях, навіть у місцевій церкві, робив таємниче обличчя.

Місцеві жителі потягнулися до нього зі своїми запитаннями – в того вкрали одне, в другого – інше. Почали приходити навіть жителі сусідніх сіл. Усім їм юнак відповідав, що зараз дуже зайнятий, але потім обов’язково допоможе кожному. Тільки злодії з повинною не приходили...

Так минуло 15 днів. Уподобана Кіндратом схема в Кочержинцях не спрацювала. Тихонюк і Зрайченко нарешті втратили терпець і поставили питання руба: або повертай гроші, або кажи, хто злодій. "Чаклун" почав називати різні імена, але якось непереконливо, і всім було зрозуміло, що він просто викручується.

І от настав той момент, коли Тихонюк і Зрайченко, незважаючи на всю свою легковірність, нарешті зрозуміли, ким насправді є Кіндрат Балацький. Вони прийшли до нього і стали вимагати повернення грошей. Але в хлопця на той момент залишився тільки 1 карбованець. І хоч із тим карбованцем він легко розлучився, це йому вже не допомогло.

У середині лютого 1861 року Кіндрата Балацького селяни заарештували й передали в руки поліції, а та ув’язнила його в Уманському тюремному замку. Справу було передано судовому слідчому Міхну, який, провівши ретельне дослідження справи, передав її на розгляд Уманської міської ратуші.

21 червня 1861 року ратуша винесла свій вирок: рік ув’язнення у гамівному будинку з подальшим відданням під поліційний нагляд. Згодом Київська палата кримінального суду, зважаючи на молодість засудженого, замінила рік ув’язнення на три місяці. Проте обидві інстанції присудили вилучити з майна Балацького 12 карбованців 50 копійок і передати ці кошти обманутим Зрайченку і Тихонюку.

Матеріал підготовлено за матеріалами Державного архіву Черкаської області.