У літописі говориться: "...и плакашася по нем всі переяславци... бе бо князь добр и крепок на рати... и о нем же Украина много постона...". За часів Галицько-Волинського князівства його землі одержали назву "Україна", яка пізніше, з XVI ст., вживалася в документах в межах більшості заселених українцями земель, що увійшли до Польщі.

Автохтон — грецьке слово, що відповідає латинському "абориген" і означає людину, що споконвіку живе в одній і тій же місцевості.

Професори Погодін, Лавровський, академік Соболевський розвинули теорію, що в Київському князівстві спочатку жили великороси (тобто росіяни), які після татарського погрому емігрували на північ, а на їхнє місце прийшли українці. Проти так званої погодинської теорії виступали професор Максимович ("О мнимом запустении Украины", 1857 рік), О.Котляревський ("Были ли малороссы исконньми обитателями Полянской земли или пришли с Карпат в XV веке") і В.Антонович ("Киев, его судьба и значение", 1882 рік). Докладний огляд цього питання дав професор М.Грушевський в своїх працях. Він переконливо доводить тезу про автохтонність українського народу.

Важливу роль у доведенні автохтонності українського народу відіграли пізніші археологічні розкопи, які виявили, що Київщина була заселена ще в палеоліті (найдавніші часи кам'яної доби). Знайдеш знаряддя праці, хатнє знадоб'я та виявлені особливості поховання людей дають привід вважати, що тут жив народ, який був пращуром теперішніх українців.

Підтвердження автохтонності українського населення принесли також дослідження трипільської культури — найдавнішої культури на території України. Хліборобська та мистецька традиції цієї культури спільні з цими традиціями сучасних українців.

Найдавніші згадки про приручення тварин на території України належать до епохи мезоліту — тобто VII-VI тис. до н.е. Як свідчать знахідки у мезолітичних шарах, першою свійською твариною був собака. В епоху міді-бронзи було приручено всіх основних сільськогосподарських тварин, в тому числі і коня, якого тоді ж пристосували до верхової їзди.

Початок землеробства на території України припадає на 2-у половину VI-V тис. до н.е., тобто на ранні етапи неоліту. Під час розкопок поселень племен буго-дністровської неолітичної культури виявлено керамічні вироби з відбитками зерен і полови злаків. За визначенням ботаніків, вони належать трьом видам: пшениці, ячменю та просу.

Першим кодексом норм давньоруського права є "Руська правда" — цінне джерело вивчення соціально-економічного і політичного життя, правової системи Київської Русі ХІ-ХІІ ст. Перші списки "Руської правди", що, вірогідно, була укладена в Софійському соборі і містила основи українського, білоруського, російського та литовського права, знайшов у 1738 році В.М.Татіщев.

Найстародавнішим істориком на території України вважається один з античних науковців Сириск. У 1908 році на землях античного міста Херсонесе археологи знайшли стелу з текстом III ст. до н.е. Напис вдалося розшифрувати, і з'ясувалося, що стелу було встановлено на честь херсонесіта Сириска, сина Геракліда, увінчаного за історичні дослідження золотим вінком. Нині стела зберігається в Херсонеському історико-архітектурному заповіднику в Севастополі.

Найдавніші прізвища, тобто власні особові назви, близькі за значенням до сучасних прівищ , зафіксовані в українських пам'ятках ділової мови — грамотах ХІV - XV ст. Це князь Іван Васильович Чорторийський, пан Іван Чорний, пан Воячко Рогатинський. Характерно, що все це прізвища людей, котрі належали до тодішньої суспільної верхівки, прізвища князів, магнатів, власників великих земельних маєтків. Чому саме в них з'явилися прізвища? Ці люди купували і продавали свої села й інші маєтності, записували їх у спадок дітям, родичам, і ці юридичні дії потребували оформлення відповідними документами. А для дітей чи онуків було вигідно, щоб прізвище свідчило про те, що вони нащадки і спадкоємці такого-то предка.

Найдавніші житла первісної людини на території України типу чумів, вкритих шкірами (стоянка Молодове-1 поблизу с.Молодове у Чернівецькій області), а також житлові печери з перегородками з кісток мамонтів (грот Чокура у Сімферополі) належать до муст'єрського періоду (середній палеоліт: 50-40-ві тис. до н.е.).

Найдавнішими документальними спорудами на території України, збудованими до винаходу технічних засобів будівництва, є кургани. Це —"піраміди південних степів", як їх називали перші дослідники XVIII ст. Феномен цих споруд, а, отже, і колосальних витрат непродуктивної праці, залишається нез'ясованим. Найбільша кількість степових курганів споруджена у ІІІ-ІІ тис. до н.е.

Перші кам'яні споруди на Русі відомі ще за язичницьких часів. Однією з таких будівель, згадуваних літописом, був князівський палац — терем Святослава Ігоревича у Києві.
Найдавнішими свідченнями про існування колісного транспорту є залишки возів, виявлені в Сторожевій Могилі поблизу Дніпропетровська, на Мелітопольщині та в інших місцях. Як тяглову силу для них використовували волів. Належать ці знахідки до племен ямської культури Подніпров'я, які жили наприкінці III — на початку II тис. до н.е.

Найбільшим транспортним шляхом стародавності, що пролягав на території України, був "шлях з варяг у греки" — система річкових шляхів і волоків між ними завдовжки 3000 км, що зв'язувала північні землі Давньої Русі з південними руськими землями та Балтійське море з Чорним. Виникла вона у IX — на початку X ст. і мала велике значення для розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі Давньої Русі.

Перший автомобіль з'явився на території сучасної України, а разом з тим і в усій тодішній Російській імперії у 1891 році в Одесі.

Купив у Франції це механічне чудо редактор газети "Одесский листок" В.В.Навроцький. То була одна з найперших ще дослідних моделей уславленої згодом фірми Панар-Левассор.

Найдавніші згадки про пересилку вістей на території України належать до 1 тис. до н.е.: грецькі історики згадують про передачу повідомлень у народів, які жили у Причорномор'ї, — скіфів та сарматів.

Найбільшою битвою з XVII ст. до середини XX ст. є Берестейська битва 1651 року між Україною і Кримом з однієї сторони, і Річчю Посполитою — з іншої. В ній брало участь до 600 тис. воїнів. Тільки битви другої світової війни, зокрема на Курській дузі, біля Москви і Берліна мали більші масштаби.

Етруски (з латинської— плем'я, народ), давні племена, які в 1-му тисячолітті до н.е. населяли північну частину Апенінського півострова і створили розвинуту цивілізацію, що передувала римській. Етруски створили самобутнє мистецтво, яке з часом активно вплинуло на розвиток художньої культури стародавнього Риму. Значного розвитку досягла архітектура, планування міст, будівнича техніка. Були поширені храми з Трьома внутрішніми приміщеннями, зведені на високих подіумах, пишно оздоблені скульптурними композиціями і декором. Розвивались художні ремесла, зокрема виготовлення виробів з бронзи, золота, кераміки. Гробниці, склепи прикрашались монументальним живописом. Етруські жінки нарівні з чоловіками брали активну участь у суспільному житті.

Деякі українські вчені вважають, що етрусками були племена орійців, які переселились на Апеніни з пра-України. Застосовуючи закономірності граматичної будови української мови, так званий "український мовний ключ", американський вчений українського походження Іван Стойко розшифрував досить багато етруських написів. Одну із золотих таблиць, знайдених в етруському місті Пиргі в 1964 році, І.Стойко переклав так: "Колишній вояче, бачиш все. Ти, мабуть, вірив, і ту віру прийняли всі. Зобач чужинець це говорить і це гордість дасть. У собі я тішусь і знаю, бо ви учили "пошана в рай веде"...