«Львівські гопніки не тільки грошей дадуть на дорогу, а ще й захистять у випадку чого, у Херсоні найдобріші міліціонери, а далекобійники – це вовки-самітники»

      Уманчанка Вероніка Вишинська – дівчина, яка не просто любить мандрівки, вона має 6-річний досвід людини, яка подорожує автостопом, чи, як тепер модно казати, – хічхайкера (Хічхайкер пішло від англійського слова «hitchhiking», що в перекладі означає «безкоштовна мандрівка автостопом, за згоди водія» - прим.автора). Дівчина вже встигла об’їздити всю Західну Україну. Тепер в її планах візит до Горганів, Кавказу та Індії.
- Мрію відвідати місто Гіленджик, де творив сам Михайло Лермонтов, а найзаповітніша мрія – побачити Індію, - поділилася дівчина. - Щоправда, спочатку треба вивчити китайську мову, бо найкращий шлях хічхайкеру до Індії – через Китай, а не всі люди Піднебесної спілкуються англійською.  
Вперше Вероніці пощастило подорожувати автостопом у 2007 році.
- Знайомі взяли з собою на фестиваль «Чайка», який проходив у Києві. Їхати автостопом було страшно, дивно, назад до Умані ще й довелось повертатись одній, - згадує дівчина.
Зараз автостоп для дівчини – це і зручний спосіб пересування, і фінансово вигідний, і людей можна зустріти безліч, послухати їхні історії, та набратися вражень на «одне життя наперед».
Якщо говорити про навчання, бо дівчина почала подорожувати вже коли була на першому курсі, Ніка впевнено заявила:
- Мені вдавалось поєднувати навчання і подорожі автостопом. Наприклад, під час навчального року можна з легкістю відвідати Львів чи Кам’янець-Подільський, витративши на це всього лише вихідні. До речі, якось у Львові місцеві гопніки дали мені грошей на їжу і білет додому, а один навіть свій номер телефону, щоб зверталась, якщо раптом «хтось на районі почне підкатувати». 
Хічхайкери хоч люди ризиковані, навіть в якійсь мірі відчайдухи,  але й вони мають свої забобони.
- Аби швидше дістатись до обраного місця, треба поцілувати дорогу, - посміхнулася, - особисто я в це не вірю. Та й дороги в нас не для поцілунків. Краще не ризикувати. Попросити у сонця гарної погоди і гайда в мандри!
З розповідей юної мандрівниці стало зрозуміло, що  мандрівки автостопом – це життя в дорозі, інколи навіть святкувати День народження чи якесь інше свято доводиться не в колі друзів, а наодинці з небом і асфальтом. 
- Минулого року я дуже квапилась  на день Незалежності до Умані, хотіла дістатись вчасно, але не встигала, тому святкувати довелось по дорозі з Тернополя до Немирова. Не шкодую! Стільки прапорів сфотографувала! Та що там – в кард потрапляло все підряд. Весело було. А  у 2010-му 31-го грудня добиралась до Одеси на святкування Нового року. І що цікаво, всі водії, які мені траплялись з Умані до Одеси були різних національностей: єврей, кавказець і молдованин. Мабуть то був якийсь елемент новорічного дива, - розповіла Ніка.  
На запитання, як краще подорожувати: одному чи компанією, Ніка розповіла, що вона все-таки схиляється до самотнього автостопу:
- Пересвідчилась в цьому того літа, коли разом зі знайомим добирались в Крим на відпочинок. Спочатку все було добре, але після того, як довелось переночувати у місцевому сквері, показати документи херсонським міліціонерам, і стояти на варті рюкзаків всю ніч (за порадою тих же правоохоронців, які виявились на диво розуміючими та дбайливими людьми) –  мій супутник не витримав і сказав, що у нього дуже болять ноги і він хоче кілька днів відпочити. Робити нічого – довелось залишити його в місті і далі подорожувати самій. 
А от на фестиваль «Захід» до Львова Вероніка їхала разом з київською знайомою Юлією Дощ. З тієї подорожі дівчина зробила висновок для себе: якщо вже подорожувати з кимось, то краще нехай це буде дівчина.
Вероніка не заперечує, що  в житті були такі моменти, коли від мандрів автостопом взагалі хотілось відмовитись.
- Перший раз, коли добиралась в Харків на літературний слем (слем –літературний двобій, коли читці декламують вірші і прозу за короткий проміжок часу) минулої зими, то довелось провести кілька годин в дорозі. Сутеніло, в обличчя бив мокрий сніг, а я в самих лише кросівках, йшла дорогою і співала. В таких випадках тільки й залишається, що співати, - згадала Ніка. -  І вдруге – поверталась з Києва після гри «Динамо» - «Шахтар», ледь вирвалась з рук ласого на дівчат чолов’яги. Але, за кілька тижнів страх минув і я знову відкрила карту України. Невиправна! – посміхнулась. 
Дівчина поділилась, що найбезпечніше мандрувати із далекобійниками. Вони, як правило, люди прості, раді розмові, «схожі на вовків-самітників», які невтомно долають простори країни. Вероніка Вишинська  розповіла, що  головне взяти в дорогу карту і гарний настрій.
- Треба, щоб рюкзак був не надто великий. Сніданки і обіди як правило з собою не беру, настільки захоплююсь мандрівкою, що про їжу зовсім не думаю. Плеєр і навушник  - це для міських маршруток, а не для подорожей. Ніяких аптечок і дощовиків – максимум природних умов. Як у Руссо… - додала вона.
Наостанок Ніка запевнила, що боятися подорожувати автостопом не варто! Завжди треба вірити в добрих людей.

Досьє:
Вероніка Вишинська
Вік: 22
Освіта: УДПУ ім..П.Тичини (факультет іноземної філології)
Життєве кредо: «Виправдовуй сам себе»
Улюблений фільм: Generation „П“
Захоплення: подорожі, велоспорт, баскетбол

Підготувала Дар’я Дяченко