Про своє незвичайне життя розповідає звичайний український пенсіонер.
– Улітку 1946-го я мав 8 років. Це мене врятувало... Разом із іншими дітьми збирав колоски на колгоспному полі. Приніс додому, мати стала теребити. Зайшла сусідка Домка Поліщук. Побачила зерно й побігла через дві хати жалітися головисі. Та прийшла з міліціонерами. Матір і старшого 17-річного брата Михайла заарештували. Мене не чіпали, бо ще не виповнилося 9 років. На суді попрощатися з матір'ю теж не дали. Конвоїр російською мовою відрізав: "Не положено". Матері дали два роки, а братові – рік таборів. Покарання відбувала на Уралі. Спочатку була на лісоповалі, потім пішла кухаркою хліб пекти. За все життя мати з Тальянок нікуди не виїздила. Ото тільки раз була "за кордоном".
Перший день війни теж добре запам'ятався. У бік Вишнополя і Зеленькова чвалом гнав вершник і кричав: "Війна, війна!" Батька забрали, і більше я його не бачив. На початку серпня в село зайшли німці. Я сидів на тину й дивився. Добре пам'ятаю їхні засукані рукави й губні гармошки. Потім почали стріляти по селу курей. Солдати не гребували селянською їжею. Офіцерам привозили спеціальний пайок – боялися отруєння. Шукали комуністів і юдеїв. Знайшли групу червоноармійців у підвалі. Наказали всім вийти. Один лишився. У підвал кинули гранату, й він загинув. У дворі власного будинку розстріляли Лавра Солов'я. Перед цим наказали самому собі викопати могилу. Хтось доніс, що він комуніст. У 1944, як відступали, покидали повно техніки. Вся вона стояла на обочині. Наші як прийшли, то спалили школу. Смажили у дворі порося й вона зайнялася.
За кілька місяців осколок снаряда, яким ми гралися, розірвав мою праву щоку. Мати на спині несла мене 20 кілометрів у районну лікарню в Тальне. Там військовий хірург зашив рану. В лікарні було повно хворих. У коридорі лежав обгорілий танкіст. За три дні він умер.
У перший клас восени 1946 року я пішов сиротою. Мене забрала хрещена мати. Її баба вчила мене молитися, щоб мати швидко повернулася. Ми з нею ховалися вдвох і читали молитви. Потім босим ходив у школу аж до снігу. Із необлікованих громадських грошей односелець Купріян Сатанівський справив мені чоботи за 600 карбованців. Згодом він же приніс баночку американських бобів із беконом. Але влітку 1947 я спух від голоду. Їв рогозу та кленове листя. Дядько Купріян відвіз мене у дитбудинок в Дубову Уманського району. Директором був тальянківець Клим Сатанівський. Із сотні дітей мене, як дистрофіка, відібрали на другий сніданок. Протягом місяця при свідках давали ложку риб'ячого жиру, склянку солодкого чаю і один маленький бутерброд. У дитбудинку я молився потай. Там діти щодня виглядали своїх батьків. Як до котрогось приїздили – збігались усі. Але було, що діти відмовлялися повертатися до батьків.
Якось до нас приїхали льотчики із сусіднього села Оксанина. Кожному вручили по шоколадці. Казали, що тепер довго не буде війни. Я поклав шоколадку під подушку. Вночі проснувся від того, що хтось пустив під подушку руки. Відкрив очі – кульгавий Боря Харламов. Якби я підняв ґвалт – йому б хлопці зробили темну. Але я пожалів. У кухарки заробляв кілька солодких коржиків, бо вмів закидати ноги за голову. За рік підводою приїхала й моя мати. Скільки я пролив сліз – не передати.
У Тальянках довчився до 7 класу. За навчання в старших класах в райцентрі Бабанка треба було платити по 150 карбованців за рік. Я мав хист до малювання. Бачив, як сільський художник квадратами змальовував портрети Сталіна. Я теж так умів. У Бабанці жив у шкільному гуртожитку. Через дорогу була контора колгоспу. Я малював свиней і корівок і так заробляв на навчання. Після школи написав заяву, що їду до брата в Донбас. Відразу дали паспорт.
Потім була армія. Служив у Миколаєві. Влітку возили товарняком аж у Новосибірську область. Там допомагали на збиранні врожаю. Вразило, що в нас косили чоловіки, а там – жінки.
На навчаннях на Широколанівському полігоні бачив маршала Жукова. Там імітували атомний вибух. Підірвали 200 бочок із пальним. У крайніх хатах Миколаєва повилітали шибки. Після армії вступав у Полтавський сільгоспінститут. Не склав іспитів. Рік працював художником в уманському технікумі. Потім вступив в Уманський педінститут. У 1962 році одружився з тальянківською дівчиною Галиною. Зараз Галина Прокопівна теж на пенсії. Усе життя викладала географію, а я – креслення. Викладав в уманському технікумі механізації. Пригадую, як викладачі-росіяни Малишев і Піскунов "здали" українців Матвіюка і Білоуса. Мовляв, розповсюджували книжку Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?"
Маємо двох дочок, трьох внуків і двох правнуків. Хворію на онкозахворювання. Не люблю Партії регіонів і соціалістів-комуністів.

Підготував: Юрій СТРИГУН