44-річний Вікто̀р Амоо із села Гордашівки, Тальнівського р-ну, що на Черкащині, підпише контракт на 3 роки задля служби в зоні проведення антитерористичної операції. Де конкретно служитиме, ще поки не знає. Чекає на виклик з військкомату. Повістка має прийти 21 липня.

Я завжди мріяв служити в армії, – розповідає чоловік. Розмовляємо в парку біля одного з банків. В руках тримає чашку кави. Долоні та пальці шорсткі від роботи зі зварювальним апаратом. На зустріч приїхав на своєму скутері. – Колись мав іти, але мати не пустила. Почула про історію, як якогось темношкірого хлопця вбили під час несення служби. Але тут я нарешті вирішив для себе, що мушу. Це моя земля. Я маю за неї боротися. Це як у пісні Цоя: «Змін вимагають наші серця».

Рішення йти на війну зрозуміли не всі. Деякі колеги Віктора пропонували йому виїхати з країни, коли всі документи вже були зібрані.

Товариш відмовляв. Каже, їдь у Польщу, – сміється Амоо. – Але більшість хлопців, з якими я зараз працюю, були в АТО. Я розумію, що можу потрапити в «гарячі» точки. Тому, коли вирішив служити, 2 тижні не міг спати. Багато думав. На десяток кілограмів навіть схуд за цей час. Але думки не змінив. Бо хто йде на війну й не боїться?

Віктор Амоо народився й жив у Києві.

Я увесь час жив у Києві, – каже Віктор. – Мама українка. Мій батько, Фолорунсо, приїхав з Нігерії. Коли мені був 1 рік, він після навчання поїхав до США. Хотів мене забрати до себе, але мати не віддала. Після цього познайомилася з іншим чоловіком. Так сталося, що її позбавили батьківських прав. Мене віддали до інтернату. Там було важко. Називали расистськими усілякими словами. Навчився відстоювати себе. Після цього навіть довелося йти до біблійної школи, аби загасити ту всю злість у собі. Тепер мені краще розвернутися й піти, а не роздувати конфлікт. У столиці була родина. Але не склалося. «Допомогла» криза. Колись заробляв по 2 тисячі доларів у місяць. Рихтував та зварював автівки. Коли почалися стрибки долара, заробітки дуже впали.

У 2016-ому Віктор Фолорунсович познайомився з жінкою, яка приїхала з Гордашівки на заробітки до Києва. Перебрався до неї.

В селі люди мене зустріли з цікавістю, – сміється чоловік. – Подружки дружини приходили на мене подивитися. Інші, проходячи повз, із цікавістю оглядалися. Але я не звертаю уваги, бо звик. У Києві з цим простіше. Разом з тим, там є проблема расизму. В селі цього немає. Завів німецьку вівчарку. Треную її. Дуже розумний собака. Придбав задля охорони дому. Не один раз таке було, що сплю, а у двір без запрошення приходили різні «друзі». Хочу тепер взяти його в АТО, якщо дозволять. Планую десь тут купити власний будинок. Хочу працювати на городі, бо бачу, як це роблять інші. Буду й далі займатися зварювальними роботами. Тільки трудитимуся на самого себе. Вже є необхідні інструменти. Зараз маю 2 роботи: на приватному підприємстві та у міськраді. До своїх планів повернуся вже після АТО.

У побуті Амоо спілкується українською. Каже, це принципова позиція.

У Німеччині люди говорять німецькою, російською – в Росії. То чому ж я в Україні говоритиму не державною, – стинає плечима Віктор. – Таким чином я себе вдосконалюю. Хоча багато років спілкувався російською. Згоден, що патріотизм не в цьому. Та особисто для мене, це одна з ознак.

Віктор Амоо має сестру по лінії матері, та двох сестер по лінії батька. Останні живуть на африканському континенті. Одна з них нещодавно знайшла брата через Фейсбук. Так чоловік почав спілкуватися і з батьком. Той запропонував сину отримати інший паспорт й переїхати жити до нього. Віктор відмовився. Каже, з батьком цікаво поговорити, але вважає його чужою людиною. Але полетіти до нього в гості все ж не проти. Поки заважає дорожнеча такої подорожі.

Джерело: Вісті Черкащини