Всього за 22 дні від початку Великої Вітчизняної війни німецькі війська, ідучи широким фронтом, і беручи великі групи радянських військ у «котли», вдерлися на територію Черкаської області.
Вони тоді були ще підлітками… Щойно закінчивши 9 клас випускники із кількох сільських шкіл Уманського району, були зібрані у Бабанківському райкомі комсомолу для урочистостей із нагоди вступу до комсомолу. Та замість комсомольських білетів… отримали звістку про початок війни.
Батька уманчанина Василя Шевченка, як і більшість чоловіків, забрали на фронт,  а от на юного Василя чекали три роки полонів і каторжної праці…
- Батька забрали на фронт. А мене у червні 1942 року, як остарбайтера, примусово забрали на роботи до фашистської Німеччини. Лише з нашого села Коржова німці вивезли близько 150 людей, у переважній більшості це була молодь 1923-25 років народження. Спершу я потрапив до концтабору в Австрії, - згадує пенсіонер. -  Звідки разом із товаришем ми втекли. Але дослухавшись поради старшого земляка не добиратися до України напряму по небезпечній території, вирішили тікати на кордон Італії із Словенією. Ми знали, що там югославські партизани активно діяли проти фашистів. Та й шансів повернутися на Україну тим шляхом, було більше.
Та не судилося…
-  Лиш трохи не дійшовши до кордону Словенії, німці нас наздогнали. І направили до австрійської в’язниці. З неї перевезли у концтрабір міста Лінц. Потім мене відправили у Чехословаччину, на примусові роботи у шахти. А товариш залишився в концтаборі.  Я до сьогодні нічого не знаю про його долю, напевно, загинув, - припускає.
Зустріч із радянськими військами 1945 року на більш ніш п’ять років подарували 20-ти річному Василеві форму, зброю і статут. Та Василь Степанович охоче згадує ті роки.
- Моя зустріч із радянськими військами відбулася 4 травня 1945 року. Хоч передові загони радянської Армії вже поверталися із Берліну, взявши рейхстаг. Їм все одно постійно доводилося відвойовувати свою перемогу вступаючи у кровопролитні бої з фашистами, які не хотіли визнавати своєї поразки. Тому визволивши полонених з копалень, наші війська мали намір, пройти до хімічного комбінату, де виготовляли пальне для німецьких літаків. І я визвався на допомогу. Єдине чого  боявся - збитися з вірного курсу. Адже де комбінат знав приблизно, а помилки були не припустимі, - розповідає Василь Степанович. -  Але все обійшлося і колони 1-го Українського фронту дісталися місця бойового завдання.
Уманчанину запропонували залишитися у складі 340-вої гвардійської дивізії Армії 1-го Українського фронту маршала Івана Конєва. 
- Завершив війну у званні сержанта, був призваний на п’ять років лав Збройних Сил СССР. Та строкова служба не завадила у 1949 році вступити та навчатися на заочному відділенні Островського педагогічного училища, де базувалася моя військова частина.
Після демобілізації у Василя Степановича почалося нове, насичене і головне - мирне життя.
- Закінчивши Уманське педагогічне училище я два роки стаціонарно навчався на природничо-географічному факультеті Уманського державного учительського інституту(прим. авт. -  саме так до 1953 року називався нинішній УДПУ). За кілька років роботи вчителем у Фастівському районі, Київської області я знову повернувся до Умані.  Отримав другу вищу освіту у Київському державному педагогічному інституті ім.Горького(нині Драгоманова).
Все своє професійне життя Василь Шевченко присвятив улюбленій справі вчителюванню. Був і вихователем в Уманському дитячому будинку, і вчителем, і завучем, і директором трьох Уманських шкіл. Має за плечима більше 50 років трудового стажу та багато нагород. Щиро любить пісню, адже 20 років був учасником Народної самодіяльної хорової капели ветеранів війни та праці Уманського міського будинку культури.
Але найбільше пишається не своїми успіхами і досягненнями, а своєю родиною і корінням. У пам'ять про батьків та прадідів власноруч написав книгу-дослідження про своє рідне село Коржова, у якому 7 квітня 1925 року і народився. Вже більше півстоліття кохана дружина, не випускає його руки, і лагідно поправляє краватку на військовому кітелі. Діти й онуки радують своїми здобутками і перемогами.

Наталка Подуст