Вже кілька тижнів у вестибюлі обласного краєзнавчого музею буяють квіти, причому водночас фантастичні й чимось невловимим рідні українському серцю. Це — лише незначна частина творчої спадщини сестер Ярини і Софії Гоменюк, яка дійшла до нас насамперед завдяки старанню музейних працівників. Приурочено подію до столітнього ювілею старшої з художниць – Ярини (Ірини).

Унікальне явище під прізвищем Гоменюк вивчене й узагальнене далеко не настільки, як творчість ряду їхніх земляків, скажімо, Марії Приймаченко, петриківських майстрів. А жаль, бо наші землячки-майстрині гідні того, щоб про них не лише писали монографії, а й знімали кінострічки, створювали спеціальні програми для телебачення.

Малою батьківщиною сестер є село Війтівка (тепер Родниківка) Уманського району. Батько був славний на всю округу різьбяр, чию науку охоче переймали учні, які прямували до оселі майстра звідусіль. Мати була вправною ткалею. За переказами односельців, все в хаті Гоменюків було зроблено руками батьків. І хоч не завжди жили ситно, проте будь-якої пори року квітнули на білому вапні комину барвисті квіточки, що звеселяли душу: так фантазувала рідна тітка дівчаток Катерина Шелепко.

Якщо відверто пощастило із місцем народження і родиною, то нещасливою стала (не тільки для цієї сім’ї) епоха з її революціями та війнами. Ірині було десять, коли помер батько, а через рік слідом за ним пішла матуся (Софійці було тоді лише три рочки). Ярина вмить стала дорослою і мусила вправлятися за господиню дому. У 30-их голод забрав практично майже всіх близьких родичів. Осиротілу Софію відправили до дитячого будинку (звідти вона вийде по закінченні неповної серед­ньої школи в «нікуди»). Катерину Шелепко повезли у Київ: там, у стінах академії живопису, вона малювала на папері зразки настінного розпису, які потім втілювалися у задуми архітекторів, професійних художників.

Ярина ж залишилася на Уманщині, вийшла заміж, почала працювати в приміському радгоспі. Через сирітство й бідність не знала й грамоти, бо в школі не вчилася. Але ж малювала без кінця — квіти, тварин, людей, якихось дивних істот. З початком війни провела чоловіка на фронт, сама ж оселилася в Умані у літньої хворої жінки, яка потребувала постійного догляду. Коли почула про загибель коханого чоловіка, затужила так, що «виплакала око», як потім пояснювала свою напівсліпоту. Невтомно працювала санітаркою в місцевій водолікарні. Як розповідає у своїй розвідці про сестер уманець Нарцис Кочережко, від батька він у ті роки почув про дивовижно турботливу санітарку, відому ще до війни своїми розписами-квітами. Сам умовив її повернутися до мистецтва і з’ясував: малює вона пензликами, власноруч зробленими з лісових травинок. Розпочинаючи будь-яку роботу (а по-своєму інтерпретувала побачену навкруг красу), розмовляла із тими рослинами, лагідно й щиро. Саме Нарцис Якович і подарував, як згадує залюблений у творчість сестер черкаський художник Євген Найден, Ірині Гоменюк фарби. Щоб згодом сестра поділилася тим багатством із Софією. З того часу роботи обох набувають особливої яскравості й виразності.

У своїй статті, що була надрукована понад сорок років тому в газеті «Уманська зоря», тепер уже заслужений художник України Євген Найден, а в той час працівник обласного будинку народної творчості, детально аналізує здобутки обох сестер, називає десятки унікальних робіт, якими майстрині відгукувалися на різні події в житті суспільства, окремих людей.

А за кілька років до того виставка робіт Ярини й Софії Гоменюк, відкрита в столичному музеї Тараса Шевченка, справила на відвідувачів, які прийшли ознайомитися із самобутніми творами, враження своєрідного культурного шоку. Скульптор і кінорежисер Іван Кавалеридзе, хоч і обукраїнений, проте син Кавказу, з притаманним йому темпераментом висловив це так:

— Тисячоліття готували вашу появу — тисячоліття пам’ятатимуть про вас! Ярина і Софія Гоменюк, ви самі не знаєте, що таке ви є для нас, художників…

Академік живопису Михайло Дерегус тоді ж щиро зізнався, що по доброму заздрить такому унікальному дару, яким є талант сестер Гоменюк.

Нарцис Кочережко пише: спробував зафіксувати, скільки ж елементів, народжених фантазією й майстерністю, створили на своїх паперових аркушах-полотнах Ярина і Софія — після того, як нарахував понад тисячу, мусив зупинитися у благоговінні перед художницями, пензель яким наче сам Всевишній вклав до зморених тяжкою працею рук.

Вони не їздили на пленери, не знали, що то — робота в професійній художній майстерні, за натуру їм правила безкінечної краси природа Черкащини. Але їхніми квітами, лебедями, дивовижними будяками (недаремно ж цей бур’ян став символом далекої й гордої Шотландії) захоплюються мистецтвознавці й пересічні глядачі практично в усьому світі. Японці ще тоді, в 60-тї, коли Київ відкрив для себе сестер-черкащанок, запевняли, ніби таке високе й людяне мистецтво притаманне виключно майстрам з Країни Вранішнього Сонця і українцям. Черкащанам взагалі пощастило: колекції робіт Ярини і Софії Гоменюк ентузіастам вчасно вдалося зібрати в обласному та Уманському краєзнавчих музеях, тож сьогодні ми маємо змогу ще раз побачити, чим жили, переймалися, про що мріяли дві начебто прості українки. Долею, званнями та офіційними відзнаками не жалувані, проте, що важливіше, талантом бачити цей світ по-іншому, ніж переважна решта нас, навіть надміру обдаровані. Тим і цікаві, бо вони пішли за небокрай (Ярина у 1989-му, Софія — дванадцять років тому), а нам лишили свої загадки на картинах.