Наприкінці 60-х у Музеї Т.Г.Шевченка в Києві відкрилася велика виставка сестер Гоменюк. Це була справжня сенсація – експозиція не закривалася. Про цю виставку сестер Гоменюк славетні митці відгукувалися із щирим захопленням.
Іван Кавалерідзе написав так: "Тисячоліття готували вашу появу – тисячоліття пам’ятатимуть про Вас! Ярина і Софія Гоменюк, Ви самі не знаєте, що таке Ви є для нас, художників..." Японські мистецтвознавці не хотіли йти з музею, не придбавши їх творіння – казали, що лише в них і у нас є таке високе людяне мистецтво. Академік М.Дерегус написав, що доброю заздрістю заздрить такому дару.
Невдовзі багато музеїв наповнили свої експозиції творами сестер Гоменюк. Запорізький музей має близько сотні шедеврів сестер Гоменюк за багато літ їх творчості. Унікальну колекцію зібрав столичний Музей народнї архітектури та побуту. Рідні сестрам Уманський та Черкаський музеї завжди приділяли увагу майстриням і також мають цікаві і значні їх витвори.
Багато робіт сестер Гоменюк у Москві, в інших містах колишнього Союзу.
Експонувалися вони на багатьох виставках в Україні й за кордоном.
Є фільми про їх творчість – студії " Київнаукфільм" – режисер Кауфман, студії "Укртелефільм" – режисер Неля Даниленко. Про сестер Гоменюк написано вже чимало, багато зроблено й репродукцій їхніх творів, але досліджень їхньої творчості – бракує. Їхня майстерність невичерпна, і навіть кількома монографіями тут не обійтись.

Ярина та Софія Гоменюк родом із села Війтівка(Родниківка), що біля Умані на Черкащині. Батько – різьбяр по дереві, а мати була ткалею; усе в хаті було зроблене власноруч. Мав батько десятьох учнів-різьбярів, бо славився своєю майстерністю на багато сіл довкола.
Родина Гоменюків була сім’я багатодітною. Ярина народилася в 1913-му році, а Софія – в 1921-му. Коли Яринці виповнилось 10 літ, помер батько, а через рік не стало і матері – голодомор 30-х років забрав майже всіх родичів. Стала Ярина за господиню в домі...
Від тітки по матері – Катерини Шелепко - перейшло вміння розписувати в хаті "хмелики". Хоч у печі часто були пусті горщики, але комин аж горів барвистими квіточками-хмеликами. Отож життя було гаряче кольорами...
Софія була спроваджена сільрадою до дитбудинку, тітку Катерину, як найкращу майстриню розпису взяли до Києва, де вона в стінах академії малювала на аркушах паперу зразки настінного розпису. Отож Ярина невдовзі стала кращою малювальницею у селі. Малювала не тільки квіти, а й тварин, усіляких там дивних істот і людей. Художники з Умані казали, що їй треба було би вчитися на художника, але ж сирота мала лише бажання, а більш нічого. Невдовзі вийшла заміж і стала працювати в приміському радгоспі, що був неподалік від села. Печалилась тим, що й дня не була в школі – хотіла навчитися грамоти, та почалась війна, що враз забрала життя її молодого чоловіка. Війна та повоєнні клопоти зупинили руку майстрині. Оселилася в Умані – доглядала літню вчительку–інваліда та працювала у водолікарні санітаркою.
Софія закінчила 9 класів і мусила вийти з дитбудинку "за віком"... Натерпілась усього, аж поки не зустріла свого Миколу, з котрим оселилася у його селі – Кузьминій Греблі, що в Христинівському районі. Це неподалік від Умані – отже сестри бачились часто. З Миколою дітей не мала, але він був завжди уважний до неї; часто хворіла - то бавив її, як дитину. З часом зажили щасливо.
Ярина вдруге заміж не пішла. Коли вбили її чоловіка – виплакала в розпачі око. Казала: "Бачу пів-світу..."
У середині 60-х років я довідався від батька, що у водолікарні, де він працював, є санітарка, котра колись малювала-розписувала хати, та так, що й іще багато людей оповідають про те, як про диво.
Вдалось мені вмовити цю вже немолоду жінку взятися знову за пензлики. А вони виявились незвичайні – робила їх з лісової трави. Писала інколи обіруч – геть зовсім не так, як усі малюють. Пишучи, говорила з квітами. Квіти – не такі які ростуть на світі, а свої, Яринині діти. Листочки до квіток також до кожної – новостворені, ніким не бачені. Спробував їх класифікувати – немає схожих. Відзняв більше тисячі елементів і зупинився: адже майстриня просто не здатна на повторення – її образний світ неповторний! Знавці проявили неабиякий інтерес до її творчості і цим самим надали охоти й Софії прикласти руку до пензликів. У неї дещо інша творчість: окрім орнаментації – своєрідні народні картинки-лубки, надзвичайно романтичні. До багатьох вона складала вірші - цей поетичний дар перейшов від батька. І донині старожили-війтівці пам’ятають його примовки римовані, котрі виказував при різьбленні. Отак і Софія:
    Гуло, не гуло – прогуділо.
    Було, не було – пролетіло!
    Ой було ж це було –
    Добре пам’ятаю,
    Як із печі по-за плечі
    Я на лід тікаю...
Каталася сирітка босоніж на льоду – став був поблизу хати. Хіба таке забудеш?

Це були останні майстрині, які не знати й чому, писали древнім способом – травинками. Може, тому, що Земля й Небо коли-не-коли й нагадують, що те древнє - вічне і невмируще. Колись воно знову проросте й оновиться, адже наша країна багата на таланти. От тільки генії трапляються аж надто зрідка...
Тихо й непомітно відійшли сестри. Старша, Ярина Остапівна Гоменюк трохи не дожила до 70-літнього ювілею, а Софії Остапівні Гоменюк-Мельник не вистачило ще менше до її 80-ліття...
Жоден майстер в Україні не може похвалитися тим, що йому вдалось створити таку незліченну кількість власних елементів-квітів в орнаментиці, написати такі значимі романтичні витвори - при такій поліхромії світового значення! Сестер уже немає, але є їх імена, їх Творчість.