Влітку 1943 року російськомовні есесівці полювали на уманських партизан, а Христинівка стала свідком "розборок" між російськими козаками Гітлера.

Як брати-слов’яни за українськими партизанами ганялися.

Від самого початку Великої Вітчизняної війни волелюбна гайдамацька Уманщина стала більмом на оці в окупантів. З одного боку, військова операція, вдало проведена тут німцями в 1941-му, принесла їм блискучу перемогу – повний розгром двох радянських армій і 103 тисячі полонених, включно з двома генералами-командармами. З іншого боку, у довколишніх лісах зразу виникло декілька партизанських загонів, які постійно поповнювали втікачі з "Уманської ями" – концтабору з досить-таки примітивною системою охорони. Партизанська війна в цьому краї не вщухала ані на день – доти, доки тут були окупанти. Останні жорстоко розправлялися з будь-яким натяком на партизанщину, попутно знищуючи і мирне населення. Найвідомішою стала історія села Острівець Уманського району, яке есесівці повністю спалили після того, як неподалік партизани знищили німецький обоз. В Острівці тоді розстріляли 156 ні в чому не повинних селян…

Дослідження істориків виявили, що звірства в нашому краї чинили не лише німці, а і їхні прислужники – солдати й офіцери російських козачих частин СС. "Особливо відзначився 1-й Лейб-Отаманський полк, найкращий полк зведеної Вільно-Козачої кавалерійської дивізії польової поліції фон Шуленбурга. Разом з іншими полками дивізії ця частина пройшла від Києва і Черкас до Польщі, залишивши за собою випалену землю", – розповідає військовий історик, колишній офіцер ВМФ Вадим Махно. І продовжує: "На відміну від фельджандармерії, яка займалася військовослужбовцями, польова поліція (фельдполіцай) відповідала за населення і знищення населених пунктів у прифронтовій зоні під час відступу".

Тільки солдатам польової поліції видавали по два "зольдатбухи" – солдатські книжки. Коли "доблесні" козачки потрапляли в полон, документ польової поліції викидали, а партизанам або червоноармійцям здавали "зольдатбух", як у звичайного солдата вермахту – бо поліцаїв у полон не брали…

Влітку та восени 1943 року в 150-кілометровій зоні так званої "Зеленої Брами" (включно з Уманщиною та Христинівщиною) намагалися "навести порядок" у партизанських лісах саме вони – козаки російської зведеної козачої дивізії СС. До її складу входили сумнозвісний Лейб-Отаманський, 5-й Кубанський, 12-й Донський та 18-й зведений козацькі полки. Загальне командування над дивізією карателів здійснював родич останнього передвоєнного посла Німеччини в СРСР, нащадок древнього прусського роду, який вів лінію від тевтонських рицарів – граф Зігфрід фон Шуленбург. Штаб дивізії розташувався у Христинівці. Цікава річ: у той самий час у Христинівці діяла група радянських підпільників, очолювана братами Паниченками, які, як сини репресованого, здавалося, мали б всі причини ненавидіти СРСР. Та натомість вони боролися проти росіян-гітлерівців. У постійних боях проти підпільників та партизан козаки-запроданці почувалися, мов на пороховій бочці. Та все одно їм було не настільки "жарко", як їхнім братам-козакам російських підрозділів вермахту на фронті, де битися доводилося проти регулярних частин Червоної армії…

Козаків, які тікали від червоних, зупинив лише тевтонець у Христинівці

Наприкінці серпня 1943 року радянські війська оточили під Таганрогом 29-й армійський корпус та два окремі полки вермахту. Гітлерівці завдали тяжких втрат, але таки зуміли вирватися з котла, панічно тікаючи в Україну.

Академік Академії військових наук Росії Олександр Козлов пише: "Угруповання Павлова чисельністю 18 тисяч осіб зупинилося, тільки зустрівшись зі зведеною козачою дивізією генерал-лейтенанта фон Шуленбурга, за 30 кілометрів на північний захід від Умані". Це й була Христинівка: козаки-втікачі нарвалися на штаб пруссака, який до дезертирів і панікерів ставився з огидою, тож миттю перекваліфікувався з карателя для партизанів на "вчителя" для боягузів. Христинівці стали свідками того, як граф вишикував і ганьбив давно немитих обірванців-козаків полковника Павлова з Козачого стану – вояків, які тікали не озираючись від радянських танків. За вказівкою з Берліна Шуленбург "сортував" їх: кого до 1-ої козачої дивізії фон Паннвіца, кого до конвойних сотень і поліцейських батальйонів, а найслабших козаків та біженок-козачок і їхніх дітей – до Франції, на будівництво оборонного Атлантичного валу.

Пізніше ті, що служили у фон Паннвіца, нищили партизанів і палили села в Югославії. При цьому російські козаки лагідно називали свого групенфюрера СС Гельмута фон Паннвіца Батькою Паньком.

Вже після розвалу СРСР, 1998 року лідерам козаків-гітлерівців, фон Паннвіцу, Краснову, Султан-Гурею, Кличу, Доманову та іншим у Москві встановили пам’ятник з написом "Воїнам російського загальновійськового союзу, російського корпусу, Козачого стану, козакам 15-го кавкорпусу, які загинули за віру та Вітчизну". Страченого, згідно з вироком Трибуналу, у 1947 році групенфюрера СС фон Паннвіца Головна військова прокуратура Російської Федерації реабілітувала ще 1996 року. Щоправда, пізніше це рішення було скасоване, і в 2001 році Генвійськпрокуратура РФ заявила, що "довідка про реабілітацію фон Паннвіца юридичної сили не має".

"Разводящий розборок" гітлерівських козаків у Христинівці, граф Зігфрід фон дер Шуленбург воював аж до 1945 року. За чотири місяці до завершення війни він потрапив у полон поблизу Бромберга (нині це – Бидгощ, польське місто-побратим Черкас). У полоні став найкращим другом найславетнішого аса Люфтваффе Еріха Хартмана. Разом відмовлялися працювати на радянських шахтах, майже водночас звільнені за домовленістю із Заходом і стали одними з творців оновленої армії Федеративної Республіки Німеччини…