«Моє серце рветься на волю». Виставку із такою назвою відкрили у Тернопільському «Історико-меморіальному музеї політичних в'язнів». Там представили унікальні експонати — вишивку і рукоділля жінок-політв'язнів. Попри численні допити у в'язниці, важку працю у концтаборі вони знаходили силу не тільки на тиху молитву, а й вишивали, думками вириваючись із неволі додому.

Біль і зневіра, сльози горя і надії, безмежне терпіння і любов – такими нитками творили своє вишиття жінки-політв’язні.

У неволі замість звичних голок вишивали риб’ячими кістками, а кольорові нитки торочили із власного одягу. Кожна робота приховує у собі не тільки долю однієї людини, а цілого покоління. Витвори рук жінок, які винесли на собі нелегку ношу політв'язня, демонструють, насамперед, велику жагу до життя.

Ігор Дерев'яний, старший науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»: «В умовах тюремного ув'язнення, де людина вночі перебувала на допитах, вдень намагалася відновити сили попри те, що спати не дозволяли. Сидіти навіть в камері неможливо було. Потрібно було тільки стояти, а як відновити сили для подальших допитів, подальшого слідства? Але жінки у цих умовах змогли знаходити у собі сили і можливості вишивати».

Режим у концтаборах був жахливим: жили у нелюдських умовах, погано харчувалися і важко працювали. Нелегко доводилось і жінкам.

Співробітники музею розповідають: вишивали переважно у часи після смерті Сталіна, коли режим у таборах послабшав. Можливість вишивати була, коли жінки потрапляли в лікарню, або так званий ОП — «оздоровітєльний пункт».

Ігор Олещук, науковий співробітник Тернопільського історико-меморіального музею політв'язнів: «Харчування було малокалорійне, а робота була важка чи на лісоповалі, чи в шахтах. Коли людина вже з'їла м'язи на животі, коли вже на ягодицях не було м'яса, коли комісували медики, то говорили: „Поверніться задом“. То це вже був дистрофік 1, 2, 3 категорії, а по табірному то називалося „доходяга“. І на дві неділі цих людей відбраковували на комісіях і поміщали в „оздоровітєльний пункт“. Давали вже замість 450 г. вівсяної каші 600 грам».

Жінки-політв'язні вишивали в умовах, коли людині взагалі важко було залишатися людиною. Справжнім подвигом було пройти через тортури, слідство, вижити в концтаборі, кажуть співробітники музею. Тож кожен, кому вдалося пройти цей режим, вже є героєм. Дивом є і те, що вишивки збереглися. Переважно їх вже за незалежної України приносили у музей родичі жінок-політв'язнів.

Ігор Дерев'яний, старший науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»: «Коли вишивка робиться в тюрмі, де є різні в'язні, де є сексоти. Там постійно проводять обшуки, як врятувати ту вишивку? Уявімо собі концтабір, барак, де є 100-200 людей. Є різні в'язні: кримінальні, політичні, заздрісники, озлоблені люди, які можуть донести навіть заради того, щоб отримати зайвий кусок хліба. Але люди зберегли всі ті речі».

Вервичку з хліба і десять вишивок представили на виставці. Анна Бурбела-Олексів, Анна Хом'як, Катерина Мельницька, Марія Бедзик — це імена жінок-героїнь, які відважилися вишивати в неволі. Їхні роботи здебільшого на релігійні теми із зображення Матері Божої, Ангела Охоронця, зі словами молитви до Бога. Виставка «Моє серце рветься на волю» — це спільний проект Тернопільського музею політв'язнів та Національного музею-меморіалу жерт окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».