Василь Стефанович — археолог, краєзнавець, дослідника історії Уманщини.

Його життя — приклад того, як дитяча мрія може стати реальністю. Василь Стефанович — це наш український Генріх Шліман, а його Троя — це минуле Уманщини.

Подібно до першовідкривача гомерівської Трої, Василь Стефанович проміняв професію економіста на мрію свого дитинства — археологію.

Інтерес до археології пробудила кістка мамонта

Народився Василь Стефанович 12 (25) квітня 1887 року на Полтавщині у сім’ї священика. Рід Стефановичів тягнеться з часів Петра І. Саме тоді у Вечірках поселився засновник роду — Стефан Нисходовський.

Ще в дитячі роки Василь виявляв величезний інтерес до археології. Він навіть створив удома невеличкий музей, в якому, серед інших експонатів, була й мамонтова кістка. Незважаючи на такі захоплення, вищу освіту здобув у комерційному інституті в Києві.

Втім, навіть у часи навчання на економічному факультеті дитяче захоплення археологією не згасало. 1913 року Василеві Автономовичу було доручено провести розкопки київських Батиєвих воріт, які були виявлені на спуску Володимирської вулиці на Поділ. У тому ж році він брав участь у розкопках слов’янських могил у Проневському лісі. Під час навчання краєзнавець досліджував також археологічні пам’ятки Полтавщини.

До уманської старовини — через професію економіста

1918 року Василь Стефанович переїжджає до Умані як податковий інспектор Уманського повіту. А саме в цей час тут починає створюватись краєзнавчий музей. Маючи досвід роботи у Київському історичному музеї та Київському товаристві охорони пам’яток історії та старовини, Стефанович на громадських засадах бере участь у його організації. Під час службових поїздок податковий інспектор збирає етнографічні та археологічні пам’ятки, якими значно поповнює фонди. Чимало експонатів Стефанович передав музею із власної колекції: козацький слуцький шовковий пояс XVІII ст., сім українських вишивок на шовку XVII ст. з біблійними сюжетами, Євангеліє 1671 року, надруковане у Львові тощо.

У 30-х роках Василь Автономович і далі розривається між археологічними дослідженнями і роботою податкового інспектора в Старобельському, Фастівському, Київському окрфінвідділах.

Страшним лихом увірвалась у життя краєзнавця війна. Вона забрала у родини Стефановичів єдиного сина Миколу, який 1942 року загинув на Смоленщині… Коли 1944 року лиха звістка долетіла до батьків, дружина Василя Автономовича захворіла серцем і померла. Згадуючи про ті часи, Стефанович писав в одному з листів, що «в душі поселився смуток та відчай, а єдиною розрадою була робота у музеї».

У 1943 році Василь Стефанович вирішив повністю присвятити себе археології — став науковим співробітником уманського музею. Одночасно він читав лекції про необхідність збереження пам’яток, за власні кошти проводив археологічні розвідки.

З 1948 року Стефанович завідує фондами Уманського краєзнавчого музею. На його плечі ліг весь тягар повоєнної відбудови. Саме в цей час до музею повертається частина експонатів — в основному археологічних. Але картини, книги, меблі, медалі й монети було втрачено, тому фонди потрібно було формувати майже наново.

У боротьбі за збереження пам’яток старовини

Після виходу на пенсію у 1956 році Стефанович не пориває зв’язків з музеєм і продовжує працювати на громадських засадах. У цей час він розпочав створювати археологічну карту Уманщини. А щоб хоч якось зупинити варварське масове знищення пам’яток археології, звертається з відповідними записками та листами у Інститут археології АН УРСР та Раду міністрів УРСР. Результатом було те, що у 1963-1964 роках відбулась паспортизація археологічних пам’яток. Але через значні порушення на Уманщині не було паспортизовано жодної пам’ятки. Не бажаючи з цим миритися, Стефанович поновлює боротьбу за збереження спадщини минулих віків. І у відповідь на старання краєзнавця у 1966 році було проведено додаткову паспортизацію.

Крім того, 1960-1970-ті роки були позначені для археолога напруженою роботою над створенням двотомного збірника «Археологічні пам’ятки Уманщини», що вийшов у співавторстві з О.П. Діденко. Патріарх української археології Дмитро Тєлєгін висловив побажання, щоб такі збірники з’явились у всіх музеях України, зазначавши, що «книжка… є важливим першоджерелом з археології Черкащини».

За час 60-річної роботи Стефанович передав музею 672 експонати, побував у більш ніж 200 селах, виявив 54 поселення трипільської культури і 72 — черняхівської. Не припиняв він і пам’яткоохоронної діяльності: намагався врятувати церкву у Зарубинцях на Жашківщині, будівлю ратуші, костелу в Умані, городище в Івангороді на Христинівщині…

Останні роки Василь Автономович проживав… у Черкаському будинку престарілих — у нього не залишилось рідні. Там він і помер у 1984 році.

«Ваше життя — чудовий подвиг в ім’я рідного краю, батьківщини», — писав у листі до Стефановича відомий краєзнавець Михайло Пономаренко. З ним важко не погодитись.