Тиждень тому волонтери штабу «До перемоги» повернулися із поїздки з під Дебальцеве.  Це була їхня найважча поїздка. Через постійні обстріли волонтери не змогли дістатися до деяких військових. Ольга Ситник була в зоні АТО вже сімнадцятий раз. Проте й досі не може від неї відійти. Гори окривавленого одягу біля моргу Артемівська та безсилля поранених бійців, що в Харкові, ще й досі стоять перед її очима, пише vch-uman.in.ua.

Дебальцеве. Десятки поранених та 200-х. Сьогодні це найгарячіша точка в зоні АТО.  Не дивлячись на «перемир’я», там і досі йдуть активні бойові дії. Гинуть уманчани…

Волонтери штабу «До перемоги» Ольга Ситник, Руслан Федоренки, Людмила Дашицька та Роман Решітник тиждень тому повернулися з-під Дебальцевського пекла. Вони в черговий раз возили гуманітарку нашим бійцям. Зізнаються, що це була найтяжча їхня поїздка.

Військові волонтерам розповідали, що їх постійно обстрілювали з градів.  Вони відбивалися як могли. Ще й під обстрілами встигали збирати гільзи, аби прозвітуватися перед своїм керівництвом про  «використання» боєприпасів.

- Я й досі не можу відійти від цієї поїздки, хоч вона була в мене вже сімнадцята, - розповідає нам Ольга Ситник. – Через постійні обстріли ми не змогли дістатися до всіх військових, яким планували передати іменні посилки.  З деякими хлопцями навіть зв’язатися не могли. Там була дуже важка ситуація.

Саме в той час загинув уманчанин Анатолій Слонський. Коли його тіло перебувало в моргу Артемівська, волонтери їздили забирати особисті речі чоловіка.

- Ще навіть не доїжджаючи до моргу ми відчули жахливий трупний сморід. Нам не було чим дихати. Гори посіченого одягу в крові та маленькі іконки в червоних плямах крові лежали біля входу установи, - згадує Ольга. – Мені було страшно уявити, що робилося в самому моргу. Ця картина досі стоїть в мене перед очима.

Проте найбільше вразила волонтерів поїздка до Харківського інституту хірургії. Саме там перебував поранений житель Уманщини Юрій Дишкант.

 - Юрій лежав весь посічений осколками. Йому прооперували ноги, витягували осколки від міни. Проте «забрали» не всі. Ще три залишилося біля серця, - продовжує Ольга. – Поряд з Юрою лежав 22-річний хлопчина із Кіровоградської області. Він отримав вогнепальне поранення в спину, живіт, перебитий 10-й хребець. Хлопець не то що рухатися, він навіть говорити не може. Ось це було для мене найтяжче. Бачити молодого хлопця і розуміти, що ми нічим не можемо йому допомогти…

Не дивлячись на «перемир’я», бої під Дебальцеве продовжуються і сьогодні… В понеділок, 16 лютого, загинув ще один герой з Уманщини. Житель села Піківець Сергій Гаврилюк. Хлопцеві в неділю 15 лютого виповнилося 30 років…

ТОЧКА ЗОРУ

Людмила Дашицька: «Сьогодні війну на Сході від миру в Умані відділяє лише героїзм уманчан»

Щоб АТО не дісталося міста, сьогодні кожен має приймати в ньому участь. Якщо не можеш воювати, допомагай. Бо коли війна дістанеться міста, не врятують ні статки, ні слова. Снаряду усе одно, хто ти і за кого. А сепаратистам абсолютно все рівно, хто живе в будинках – пенсіонери, діти, чи дорослі. Вони просто знищують усе. Воюють найбільш варварським способом, використовуючи тактику випаленої землі… Їм не потрібні ми. Їм потрібні лише наші смерті…

В Умані було легко жити до поїздки в АТО. І неможливо – після повернення. Люди, йде ВІЙНА. І по той бік фронту немає моралі чи честі. У них лише одне бажання – знищити нас.

І зробити вони цього не можуть, бо ми стоїмо за плечима військових. Молодих, зрілих, у віці. Вони рятують країну.

Нам усім потрібно зробити три речі.

Перша – потрібно їздити до наших військових. Вони повинні відчувати,  що їх люблять, пам’ятають. Що вони дуже потрібні тим, хто сьогодні в тилу.

Друге – потрібно молитися. Щоб вони вижили, щоб вони повернулися. Щоб їх не поранила, не вбила ця «безіменна» війна.

Третє – ми повинні пам’ятати кожного, хто назавжди пішов від нас… Я зрозуміла,  що пам'ять про них це найголовніше. В цьому наша гордість, незалежність,  єдність та джерело нашої перемоги.

Тепер я точно знаю, що буду робити. Збиратиму ешелони допомоги для наших уманчан і відправляти на фронт. Проситиму дітей писати листи, малювати листівки. Та увіковічувати пам’ять загиблих героїв. Кожна мати, кожна сім’я загиблого повинна знати і відчувати, що їхніх синів, батьків, чоловіків  пам’ятають і шанують.

Я прохаю уманчан не залишатися байдужим. На жаль, це наша спільна війна. І навіть, якщо вона нас не стосується, ми зобов’язані допомогти нашим дітям, тим, хто на передовій.  Це наш жіночий обов’язок – матерів, дружин, доньок та сестер.