«Я понял слабый жар очей…»

     Її дивна краса, яка ввібрала в себе яскраву сонячність матері-гречанки й витончену чуттєвість польських предків, викликала загальне захоплення серед петербурзької знаті. Вперше донька графа Станіслава Потоцького та легендарної спокусниці Софії Вітт, заради якої гордий магнат збудував в Умані дивовижну «Софіївку», стала відвідувати столичні бали взимку 1818-1819 року.

     Сімнадцятирічна Софія Станіславівна відразу підкорила серця багатьох чоловіків. Та особливо страждав від нерозділеного кохання молодий Олександр Пушкін — справжня зірка російського Парнасу.

     Про те, що поет вперто добивався прихильності красуні, неодноразово згадував його друг князь В’яземський у листах до Олександра Тургєнєва.  «Еще несколько дней погостит с нами Потоцкая с Софьею, которая хороша, как Минерва в час похоти», — писав він 11 жовтня 1819 року. Богиня мудрості в пориві пристрасті — такою уявляв В’яземський Софію Потоцьку. «Всем нашим поклон, — зізнавався він Тургенєву через два тижні, — да если увидишь и коротко ее знаешь, — владычице моего воображения, Минерве в час похоти, в которой всё не здешнее, кроме взгляда, в котором горит искра земных желаний. Счастлив тот, который эту искру раздует: в ней тлеет пожар поэзии».

Відповідаючи князю, Тургенєв 10 грудня того ж року жалкує, що красуня така недоступна. «Как блекнут розы Софии оттого, что она не позволяет никому рвать их».

     А ще за кілька місяців В’яземський напише про вірш Пушкіна «Платонічна любов»: «Стихи Пушкина — прелесть! Не моей ли Минерве похотливой он их написал?». Князь був закоханий у Софію до нестями, тому в його словах бриніло захоплення надзвичайно сексуальною красою дівчини. В цьому вірші, вважав В’яземський, поет точно передав чуттєвість уманської красуні й деяку втому від зачаєних дівочих мрій:

Я понял слабый жар очей,

Я понял взор полузакрытый,

И побледневшие ланиты,

И томность поступи твоей…

Олександр Пушкін через несамовиту пристрасть до Софії Потоцької-Кисельової ледь не покінчив життя самогубством

А вона полюбила генерала

     Останній штурм «неприступної цитаделі» на ім’я Софія Потоцька Пушкін здійснив влітку 1820 року. Разом із красунею, її рідною сестрою Ольгою та сімейством героя Вітчизняної війни 1812 року генерала Миколи Раєвського поет подався подорожувати по Криму й Кавказу.

      В Гурзуфі закоханим дурником Олександр Сергійович ходив по п’ятах за Софією, байдужою до його залицянь. Писав їй пристрасні вірші, плакав і каявся, обіцяв золоті гори — і все дарма! Саме тут сестри розповіли поету легенду про графиню Потоцьку, в яку закохався кримський хан і в гаремі якого красуня загинула. А також про «Фонтан сліз», поставлений на її честь невтішним Гіреєм.

       Подорож завершилася нічим. Софія з сестрою повернулися до своїх батьківських маєтків в Умані й Тульчині, а Пушкін поїхав до Кишинева, де пив солодке молдавське вино й упадав за місцевими чорнокосими красунями, намагаючись забути своє кохання. Наприкінці листопада того ж року поет відвідує Кам’янку — маєток сімейства Давидових-Раєвських, потім кидається в Тульчин до Софії.

       Та заволодіти серцем красуні в нього не було жодного шансу. Вона до нестями закохалася в гвардійського генерала Павла Кисельова — героя Вітчизняної війни 1812 року. Хоробрий і вродливий генерал мав успіх серед жінок. «С прекрасною наружностию он соединяет светское обхождение. У него речь ясная и точная, иногда пылкая и увлекательная... Он горд, честолюбив, нетерпелив, жив и страстен… Он баловень дам, самый любимый, самый модный гость между всеми нашими вельможами», — свідчили його сучасники.

     У квітні 1821 року Софія Потоцька стала нареченою Павла Кисельова. Їх привітав сам імператор. Розкішне весілля відсвяткували в Одесі 25 серпня. Щасливі молодята зривали квіти кохання, насолоджуючись медовим місяцем, а в цей час недалеко від них, у Кишиневі, Пушкін просто божеволів від ревнощів і навіть хотів накласти на себе руки. Від самогубства його врятувала напружена робота над поемою «Бахчисарайський фонтан», у рукописі якої поет тремтячою рукою намалював десятки портретів красуні Софії.

     Олександр Сергійович таки не витримав і приїхав до Одеси. Він продовжував зустрічатися зі своєю «гордою дівою», буваючи в домі її чоловіка. Останнє їхнє побачення — таємне, в нічному саду — відбулося в кінці січня чи на початку лютого 1824 року. Саме після нього поет напише пророчі рядки: «Всё кончено: меж нами связи нет...».

    Несамовита й пульсуюча болем, приречена на самотність любовна пристрасть кращого поета Росії, врешті-решт, переплавилася на бурхливу творчу енергію — так народився безсмертний роман у віршах «Євгеній Онєгін». Його сюжетна лінія буквально списана з сімейства Потоцьких-Кисельових. В образі Ольги Пушкін вивів сестру своєї Софії, навіть ім’я не змінив. А недоступну Софію зобразив Тетяною, адже познайомився з нею на «Тетянин день» 25 січня 1818 року.

«Любовний трикутник» генерала Кисельова

     Доля прекрасної Софії склалася нещасливо. Молодята спочатку поселилися в Тульчині, місті магнатів Потоцьких, де розташовувався штаб другої армії, начальником якого був Павло Кисельов. Та в 1822 році в Берліні помирає мати Софії, перед смертю віддавши в опіку бравому зятю-генералу молодшу доньку Ольгу.

      Це й розбило сімейне щастя Софії. Невдовзі Ольга своєю красою й хазяйновитістю підкорила серце Павла Кисельова, відтіснивши на задній план його дружину. І якось, зовсім випадково, Софія застала сестру в обіймах чоловіка. Горда полячка не простила йому образи, хоча й продовжувала кохати.

     «Любовний трикутник» генерала Кисельова не залишився таємницею для маленького містечка. Його вороги відразу скористалися нагодою скомпрометувати Павла Дмитровича й змусити піти з посади. Як повідомляє його біограф, «Киселев имел во 2-й армии тайных врагов, которые распускали про него сплетни, запутывая в них, между прочим, имя графини Ольги Потоцкой, сестры жены Киселева; сплетни эти доходили до Петербурга, а стало быть и до двора. Не довольствуясь этим, враги искали случая устроить скандал, который, компрометируя Павла Дмитриевича, заставил бы его удалиться из армии».

      Конфлікт Павла Кисельова з іншим генералом, бригадним командиром Мордвиновим, закінчився дуеллю. Вони стрілялися 24 червня 1823 року в містечку Ладижин за 40 верст від Тульчина. З восьми кроків важко не влучити, однак Мордвинов промахнувся — куля пролетіла біля самісінької скроні Кисельова. Але той не залишив супернику жодного шансу, смертельно поранивши в живіт.

    Благородство чоловіків тих часів просто вражає. В день дуелі, пославшись на невідкладне службове відрядження, Кисельов ніжно попрощався з дружиною, яка ні про що не здогадувалася. «Наступил вечер, собрались гости, загремела музыка и начались танцы, — пізніше згадував ад'ютант генерала М.В.Басаргін. — Мне грустно, больно было смотреть на веселившихся и особенно на молодую его супругу, которая так горячо его любила и которая, ничего не зная, так беззаботно веселилась». Але після опівночі жінка не на жарт стривожилася. «Подъезжая с Киселевым к Тульчину, мы встретили жену в дрожках, растрепанную и совершенно потерянную. Излишним нахожу описывать сцену свидания ее с мужем».

     «Любовний трикутник» довелося негайно міняти на іншу фігуру. 1 листопада цього ж року Ольга Потоцька обвінчалася зі Львом Наришкіним в Одесі. Та сімейна трагедія Кисельових на цьому не завершилася. Наступного року помирає їхній дворічний син. А потім почало згасати кохання.

       Рідна сестра Софії Ольга звабила її чоловіка, якого кохала до нестями

    На початку 30-х років колись по самі вуха закоханий у Софію Павло Кисельов остаточно розриває стосунки з дружиною. Вона живе в Парижі, буває в Гамбурзі, Римі, Венеції, Ніцці й лише іноді приїздить в Росію. І ніде не знаходить собі місця. Зраду сестри Софія намагалася простити, хоча душевна рана ніяк не заживала. «Ольга поднесет вам яду и сама же будет бегать за противоядием», — казала вона близькій подрузі графині А.О. Смирновій-Россет.

      Генерал Кисельов вийшов у відставку, але продовжив кар’єру в ранзі посла Росії у Франції. Овдовівши у 1846 році, Ольга Наришкіна кинула все й примчала до Павла Дмитровича — єдиного чоловіка, якого вона кохала. І до самої її смерті в 1861 році вони були нерозлучні. Через одинадцять років Кисельов помирає, причому всі росіяни Парижа оплакували його смерть.

      За іронією долі, саме Париж став усипальницею для всіх трьох сторін «любовного трикутника». Софія Кисельова теж помирає в цьому місті в 1875 році, переживши й чоловіка, й сестру-суперницю. Так завершилася ця дивовижна історія кохання, в якій знайшлося місце шаленій пристрасті великого Пушкіна.

Анатолій КОТОВ