Умань і Уманщина протягом багатьох віків зазнавали частих руйнівних нападів народів, і місто багато разів знищувалося до тла.

Після поневолення Київської Русі татарами деякий час Уманщина підкорялася Золотій Орді, а згодом увійшла до складу Литовського князівства і у ХVI ст. перейшла у відання Польщі.

Маєток "короля України"

Хоч Уманщина часто спустошувалася кримськими татарами й була малолюдною, все ж у 1609 році не була пустелею, про це свідчить і дарча грамота короля Сигізмунда про передачу у власність графу Калиновському, який пізніше передав її як придане одній зі своїх доньок Гелені, а вона вже згодом, у 1726 році, продала свій маєток магнатові Станіславу Потоцькому.

У 1732 році Станіслав Потоцький подарував Уманщину своєму племіннику Францишеку Салезію Потоцькому, якого згодом, в часи правління короля Августа III, за його виняткову впливовість в українських землях називали "королем руських країв" (України). На Уманщині були зосереджені найбільші і найбагатші його маєтки які, в тому числі і Умань, він здавав в оренду і отримував найбільші прибутки. Власник Умані у 1760 році перетворив місто на дуже укріплену фортецю. Будучи глибоко релігійною людиною, Салезій Потоцький у 1765 році в Умані заснував Базиліанський монастир зі школою при ньому на 400 учнів.

Щенсний Потоцький: "Кріпак – теж людина"

Після смерті у 1772 році Салезія Потоцького повновладним господарем величезного маєтку став його єдиний син – Станіслав Фелікс (Щенсний) Потоцький. Після одруження 1774 року з графинею Юзефиною Амалією Мнишек Щенсний Потоцький наступного року переніс свою резиденцію із Західної на Правобережну Україну. В своїх маєтках Щенсний Потоцький приділяв велику увагу удосконаленню сільського господарства та збільшення лісів. Розпочалося поступове переведення кріпаків на так званий генеральний чинш – заміну усіх повинностей на більш зручні селянам грошові внески.

В розробленій для маєтків Потоцького інструкції "ключовому економу" (управителю відповідного району населених пунктів) зазначалося, що економ повинен ставитися до кріпака "як до людської особистості", але якщо він не може, то у всякому разі він повинен його вважати за "найбільш важливе добро господаря", якому він служить. У другому пункті зазначалося, що кожний підданий повинен жити не в землянці, а в "надземній хаті", яку повинен збудувати. Ключовий економ повинен був слідкувати, щоб усі селяни через кожні шість років садили у своєму дворі відповідну кількість яблунь, груш, вишень та шовковиць, а в непридатних для оранки землях – вербу та тополі. Навесні в маєтках Потоцького села були вкриті білосніжними квітами фруктових дерев.

Житейські перипетії Щенсного Потоцького

З 1773 року Щенсний Потоцький долучився до політичної діяльності. Напередодні 20-х роковин коронації Станіслава Понятовського та з метою піднесення військової сили Польщі на польському сеймі 1784 року він оголосив про свій подарунок Речі Посполитій – передачу створеного ним артилерійського полку та подальше його утримання. Для командування полком 1786 року був присланий поручик Людвик Метцель.

На черговому сеймі 1788 року прогресивна група державних діячів на чолі з королем внесла ряд законопроектів, котрі мали вивести Польщу зі скрути, в яку завела її феодальна аристократія, зміцнити центральну владу й покласти край шляхетській сваволі, що вела Річ Посполиту до явної загибелі. Незадоволені королівськими заходами магнати, в тому числі й Щенсний Потоцький, зібралися неподалік від Умані в містечку Торговиці і склали так звану Торговицьку конфедерацію, яку очолив Потоцький.

Цей виступ призвів до другого поділу Польщі у 1793 році. Торговицьких конфедератів розцінили в Польщі як зрадників Батьківщини. Рятуючись від польських патріотів, Щенсний був вимушений виїхати за кордон – разом із коханкою, красунею Софією та невеликою групою своїх підлеглих, серед яких був і Людвик Метцель, і оселитися в Гамбурзі з наміром ніколи не повертатися в свої маєтки.

Керувати маєтком залишилася його дружина Юзефа Потоцька. Проте вона не змогла налагодити контроль за діяльністю адміністрації маєтків, кошти в Гамбург не надходили, тому Потоцький повернувся в Україну. Восени 1795 року він оселився в Умані.

Грошей на Софіївку Потоцький не жалів...

1793 року Уманщина ввійшла до складу Росії. Умань стала центром повіту Київської губернії. У 1799 році в Умані нараховувалося 1354 особи вільного населення, та ще з дві тисячі кріпаків, що жили в основному в передмістях. У місті було декілька мурованих будинків, три церкви, два костьоли, близько ста крамниць, три заїжджі двори, їдальня, п’ять шинків у передмістях, лазарет, аптека, Базиліанське училище, графський фільварок на Осташівці, чотири водяні млини, цегельня, броварня.

Після переїзду 1795 року Щенсного Потоцького до Умані головною метою його було налагодження господарства. І вже через рік прибутки з маєтків стали наповнювати касу.

Водночас у Потоцького не виходила з голови втрата Польщею державного існування, до чого і він доклав своєї руки. Прагнучи відновити самоповагу й значущість серед оточення, він вирішив побудувати розкішний декоративний сад і назвати його ім’ям дружини Софії. Добре знаючи здібності сумлінного і працьовитого інженера Метцеля, граф доручив йому будівництво. За словами Потоцького, "він повинен був бути одним з найкращих у Європі. Грошей на нього шкодувати не буду".

Планування парку, відповідно до задуму Метцеля, прив’язувалося до природного рельєфу місцевості, яку потрібно було оформити так, щоб усе виглядало споконвічним. "Софіївку" будували з 1796 року протягом майже десятиліття щодня в середньому по 800 кріпаків.

Останні роки Потоцьких в Умані

Після смерті Щенсного Потоцького (1805 рік) маєтки поділилися поміж синами. Умань і частина Уманщини перейшла у власність Софії. Тривалий час вона вела з казною переговори про продаж Умані державі. Угоді завадила велика пожежа 1809 року, яка знищила 205 будинків.

Після смерті Софії Потоцької 1822 року всі її маєтки за заповітом перейшли до її сина – полковника Олександра Потоцького. Умань в ці роки й далі залишалася невеликим містом. У 1827 році тут були 983 житлові будинки і 5858 душ населення, не рахуючи близько тисячі кріпаків, які жили у передмістях. У місті працювали два заводи (пивоварний і медоварний), три млини, крім того, існували три церкви, костьол, Базиліанський монастир, три синагоги і театр, збудований Олександром Потоцьким. Успішно функціонували кілька шкіл для дітей шляхти і духовенства, військовий лазарет, шпиталь і дві аптеки. П’ять лікарів обслуговували не тільки Умань, але й увесь Уманський повіт, в якому нараховувалося 5 містечок і 151 село, де проживало лише селян "мужеска пола" 58647 осіб. В повіті до того ж іще мешкало 46 поміщиків і шляхти 2378 осіб.

Наприкінці 20-х років ХIХ ст. патріотичні сили Польщі виступали за відновлення втраченої свободи. Взяв участь у повстанні й Олександр Потоцький. Після придушення "бунту" за розпорядженням імператора Миколи I від 21 липня 1831 року Умань і всі маєтки "заколотника", "державного злочинця" графа Олександра Потоцького були секвестровані, а 21 жовтня 1832 року – конфісковані на користь держави. Протягом наступних чотирьох років маєтки Потоцького перебували у віданні Київської казенної палати. "Софіївку" імператор Микола I подарував своїй дружині Олександрі Федорівні, і відтоді уманський парк стали називати Царициним садом, однак догляду за ним майже не було.

ДОВІДКА:

Уманщина з 1569 року перебуває у складі Польщі. З 1648 по 1667 рік – місто у складі козацько-гетьманської держави (полкове місто та важлива фортеця). В 1674 році Умань була повністю зруйнована турками і татарами. Тільки стараннями Потоцьких місто знов залюднюється. Під час Коліївщини в 1768 році в місті було винищено поляків, євреїв та українців-уніатів. Після придушення повстання Умань знову занепадає, пізніше її відбудував Щенсний Потоцький. В 1793 році Умань увійшла до складу Російської імперії. На початку ХІХ століття місто завдяки старанням рабі Нахмана перетворюється на центр іудейського релігійного руху – хасидизму. В 1834 році Умань була конфіскована російським урядом у Потоцьких. В 1859 році сюди переносять з Одеси Головне училище садівництва. Перед Другою світовою війною місто стає центром великого сільськогосподарського району. В Умані було відкрито сільськогосподарський, а відтак – і педагогічний інститути (нині – університети).