Російський імператор Олександр II 22 квітня 1861 року об'єднав на Кубані місцевих нащадків запорожців і російських козаків у Кубанське козаче військо.

Доти називалося Чорноморським. Частка українців у ньому становила понад 2/3. Вони почали переселятися на відбиті в черкесів землі ще 1794-го. Козаки в оточенні ворожо налаштованих кавказьких народів залишали свій січовий напіввійськовий устрій. Групувалися куренями. Називали їх відповідно до місця свого походження: Батуринський, Канівський, Уманський, Корсунський. У 1840-х pоках поселення-курені перейменовано на станиці.
Згодом із Чернігівщини, Полтавщини й Харківщини на Кубань перебралося понад 158 тис. козаків із сім'ями. 1/6 колоністів загинула від незвичного клімату в болотистій місцевості. "Цей народ приносить безсумнівну користь державі, якщо тільки скористатися розумно його природною схильністю бути основою багатства і процвітання нових місць", - писав 1882-го російський етнограф Олександр Ріттіх.
"Малоросійську мову" рідною, за переписом 1897 року, назвали понад половину жителів Кубанської області, як тоді офіційно називався регіон. Усього - 950 тис. "Українська мова й звичай панують усюди на Кубанщині й заглушили московщину майже цілком", - зазначав тоді географ Степан Рудницький.
1918 року, після розпаду Російської імперії, у краї проголошено Кубанську Народну Республіку. Її керівництво встигло ухвалити резолюцію "Про прилучення Кубані на федеративних умовах до України". Край цим намірам поклали зміни влади в Києві та "єдинонеділимська" налаштованість російської "білої" армії генерала Антона Денікіна, а потім наступ "червоних". З утвердженням більшовицької влади Кубань "прирізали" до Російської РФСР.