У своїй книзі “Зелена брама” Євген Долматовський – відомий російський поет, учасник боїв 1941 року за Умань, людина, яка побувала в “Уманській ямі” (жахливому гітлерівському таборі для полонених), – докладно описав трагічні події в Умані у перші місяці війни.

Особливо письменник наголосив, що в перших рядах руху опору йшли працівники місцевої редакції і друкарні. Протягом окупації Умань була буквально засипана листівками, в яких закликалося чинити опір гітлерівцям. “Вдень у місцевій друкарні друкувалася фашистська газета “Уманський голос”, а вночі – листівки партизанів, – наголошує Євген Аронович. – Про розмах друкарської діяльності уманчан свідчить наказ гебіткомісара, який вимагав, щоб господарі кожного ранку оглядали стіни своїх будинків, паркани, стовпи, стовбури дерев на вулиці і, якщо знайдуть листівки, негайно, не читаючи, здавали їх у поліцію. Затримані з листівками будуть негайно повішені, а той, хто спіймає розповсюджувача, одержить на 1000 карбованців продуктів і гектар городу”.

Втім, після війни на працівників редакції чекала не нагорода, а покарання. Частину колективу редакції було заарештовано майже одразу після звільнення Умані, решту – по війні. Олександрові Маєвському, який очолював колектив редакції з 1941 по серпень 1943 року, і перекладачці, польці за національністю, Єлені Кличевській військовий трибунал у 1946 році дав 15 років каторги. Решті обмежилися десятьма роками. Головного редактора Миколу Терлецького, який очолював редакцію з серпня 1943 по березень 1944 року, було оголошено у всесоюзний розшук.

Із постанови на арешт 9 травня 1949 року:

“Я, заст. начальника відділення управління МДБ по Тернопільській області майор Іванов, розглянувши матеріали про злочинну діяльність Терлецького Миколи Володимировича, 1914 року народження…, який працює в м. Підгайці Тернопільської області старшим техніком радіовузла, виявив:

Терлецький М.В. в період Вітчизняної війни, будучи військовослужбовцем Радянської армії, у вересні 1941 року здався в полон німецьким військам і був відправлений у Німеччину як військовополонений. На території Німеччини зрадив Батьківщину і перейшов на службу на користь фашистській Німеччині. У 1942 році в місті Берлін пройшов курси при східному відділі Міністерства пропаганди Німеччини – “Вінета”, по закінчені яких у “Вінеті” працював редактором фашистської газети, що виходила російською мовою.

У серпні 1943 року, приїхавши на батьківщину із Німеччини, призначений окупаційною владою редактором фашистської газети “Уманський голос” в Умані. Будучи редактором газети, особисто писав статті антирадянського спрямування… На підставі вищенаведеного Терлецького Миколу Володимировича, який проживає в місті Підгайці Тернопільської області, заарештувати і обшукати”.

І вже 12 травня 1949 року відбувся перший допит. Скажемо так – наведені у постанові факти в цілому відповідають дійсності, але, як кажуть, “диявол криється в деталях”. Як же було насправді?

Перед війною Микола Терлецький працював у респуб-ліканській газеті “Вісті” літпрацівником. Коли гітлерівці наблизились до Києва – одним з перших став у ряди захисників. І не здався у полон, а потрапив у нього під час жорстоких боїв під Кременчуком. Наприкінці вересня 1941 року опинився в концтаборі за 50 км від Берліна. Щодня тут гинули від голоду більше десятка військовополонених. Перед кожним стояло питання: загинути голодною смертю чи шукати якогось виходу на волю. Хтось із табірників доніс в адміністрацію, що Терлецький – колишній працівник республіканської газети. У видавництві “Вінети” Терлецькому запропонували посаду коректора і правщика, тож ніяких “курсів навчання” Терлецький не проходив, був відразу зарахований на найнижчу посаду у видавництві. Правда, міг вільно ходити містом, одержував пайок, який суттєво відрізнявся від табірного. І тоді ж одразу він почав пошук шляхів, щоб вирватись на батьківщину. Через 3 місяці знайшов лікаря, який видав довідку про те, що Терлецький – туберкульозник, а отже його треба вислати з Німеччини. Йому видали необхідні проїзні документи на Уманщину в с. Бабанка, де проживала його дружина Акуліна Скоропад і діти Ярослав та Тарас. Після повернення влаштувався рибником в с. Тальянка. Тут він і познайомився з Кузьмою Грибом, який очолював підпільну організацію опору.

А в цей самий час в Уманському гебіткомісаріаті сталася надзвичайна подія: майже в кожному селі були виявлені листівки націоналістів, в яких закликалося до посилення боротьби з окупантами і об’єднання зусиль червоних партизанів з вояками УПА. Тоді ж оунівцями були спалені 2 літаки на аеродромі і цех з ремонту німецьких машин і бронетранспортерів. Гестапо запідозрило у друкуванні листівок уманських газетярів. Було заарештовано редактора Олександра Маєвського, кілька працівників друкарні. Але заарештовані зуміли довести, що в листівках часто використовуються літери “скрипниківського” правопису, які були вилучені з друкарні ще за радянських часів. Їх звільнили, але на посаді редактора Маєвського не відновили. Тут у гебіткомісаріаті й згадали про колишнього працівника “Вінети”. Терлеуського призначили редактором “Уманського голосу”. Звісно, друк листівок не припинився. Але ще до всього запрацювали підпільні друкарні в Тальянках, у Верхнячці. Саме Микола Володимирович забезпечував підпільних друкарів папером і фарбою…

На біду Терлецького, після звільнення проти Кузьми Гриба було порушено кримінальну справу – його звинувачували у зв’язках із націоналістами. Отож після того, як Гриб одержав свої 15 літ каторги, то й Терлецькому було винесено вирок – 16 листопада 1949 року йому дали 25 літ виправних таборів особливого режиму…

Після смерті Сталіна правоохоронні органи взялися за перегляд справи Терлецького. Спершу свідки, і зокрема реабілітований Кузьма Гриб, підтвердили, що Терлецький брав безпосередню участь у антифашистській діяльності, а згодом при наближенні фронту брав участь у боях із гітлерівцями у складі партизанського загону, а потім – як старший сержант радіороти. Було визнано, що головним редактором “Уманського голосу” він став за дорученням Кузьми Гриба. У квітні 1956 року він був звільнений з табору. На жаль органи влади, незважаючи на клопотання Кузьми Гриба, так і не могли простити його тримісячну роботу в Берлінській організації “Вінети”. Реабілітувала Терлецького лише Черкаська обласна прокуратура – 13 травня 1998 року…