Черкащина славетна не лише як центр українства, осередок героїчної боротьби за волю українського народу, а й як центр духовного життя українських земель протягом багатьох століть. І саме релігійна та містична енергетичність регіону посприяла тому, що тут виникло дуже багато монастирських комплексів.

Чи не найвідомішим є Мотронинський монастир (або ж як наполягають деякі історики - Мотрин). Перша письмова згадка про монастир датується 1198 роком. Тоді в Симеонівському літописі, згадується що Переяславський єпископ Павло заклав в Мотронинському монастирі церкву Іоана Предтечі. Хоча в тому літописі прямо не вказується, що монастир називався Мотронинський. Потім церковні хроніки згадують, що 1240-го року орди монголо-татар під керівництвом Батия вщент спалюють й знищують монастир. Довгі роки він стояв пусткою. Потім тут знову з'являються монахи, що «жили без церков в пещерах и келиях пустынных». Згодом монастир знову відродився.

В 1568 році «монахи начали возобновлять разоренное святилище благословением православного митрополита киевского Ионы Протасовича». У цей час Мотронинський ліс, у якому знаходився і монастир, був частиною володінь Черкаського замку (староства), який тримав «на Тясмени… сторожу польную», а його бояри користувалися цими багатими угіддями: добували мед, били птицю і звіра, ставили на численних річках млини, ловили рибу, орали землю «на полы, где хочеть». Тому в час такої пожвавленої діяльності розбудовується, поновлюється і монастир. Крім того, після Люблінської унії 1569 року перед православними українцями постало нове завдання — відстоювати свою віру від чужоземних посягань, а Мотронинський монастир якраз завжди і був осередком Православ'я, і тому в час, коли рідній вірі загрожувала небезпека, його роль особливо зростала.

З цих часів протягом двох століть монастир був під патронатом українського козацтва. Є свідчення про досить велику кількість гетьманських універсалів, що дарували Мотронинськомі монастирю земельні та лісові угіддя, сіножаті та пасіки, ставки та млини. Церква особливо виділяє з гетьманів українського козацтва Петра Конашевича Сагайдачного, котрий «незамедлил принять сию древнейшую пустинную обитель под своє покровительство». Відомі його універсали 1620—1621 років в яких зазначаються межі монастирських землеволодінь.
За часів Руїни, коли численні гетьмани почали кидатись то в обійми Москви, то Варшави, то Стамбулу, Мотронинський монастир переживає важкі часи. Під час турецьких походів на Чигирин у 1672 та особливо в 1677—1678 роках монастир був дуже понищений. Хроніки пишуть, що в ті часи Мотронинський монастир був «сожжен и вконец разорен».
Але вже в 1685 монастир постає з попелу, він отримує благословення київського митрополита Гедеона на капличку і церкву в своїх вічних печерах.
В 1717 році, за проханням переяславського єпископа Кирила Шумлянського чигиринський староста, князь Ян Каетан Яблуновський, допомагає відбудовувати зруйновану обитель: він звільняє монастир від податей й підтверджує його право на численні землеволодіння.
21 червня 1727 року було освячено новозбудовану Троїцьку церкву.
В 20 столітті в роки боротьби з більшовицьким та різноманітними зайдами Мотрин монастир кілька років був місцем перебування командування Холодноярської республіки. Майже повністю зруйнований. Відроджений наприкінці 80-х років 20 століття.Навпроти обістя монастиря знаходиться цілюще джерело святого Онуфрія.

У відлюдному, тихому місці на Шполянщині, оточеному лісом, розміщений Лебединський жіночий Свято-Миколаївський монастир. Заснований він ще в 1779 році. За місцевою легендою, чотири монахині в пошуках нового місця для життя проходили через Лебединський ліс і зупинилися в ньому на ночівлю...
...І побачили вони сон, що Святий Миколай благословив їх заснувати тут монастир. Вранці черниці вирішили набрати води з джерела і, як на підтвердження свого сну, знайшли біля нього ікону святителя Миколая. Зрозумівши, що це благословення Боже, монахині заснували на цій території монастир.
На місці джерела зараз існують три криниці. Говорять, що вода в них жива і лікує від усіх хвороб. Ще в 1960-х роках німецькі вчені виявили в цій воді надзвичайно великий вміст срібла. У ті часи навіть планували побудувати на території монастиря водолікарню. У 1929–1941 і 1961–1992 роках Лебединський монастир не діяв. Спочатку тут розміщувався інтернат для дітей репресованих, а згодом – протитуберкульозна лікарня.

Коли заснований Ірдинський Виноградський Успенський монастир достеменно не відомо.В історії є згадки про нього, які датуються 1622 роком.Виноградський монастир є одним з сімох монастирів, що залишилися на правобережній України під час насадження уніатства. Першим серед науковців грунтовно дослідив територію монастиря (а це майже 15 гектарів) граф Олексій Олександрович Бобринський ще наприкінці позаминулого століття. Схема підземних ходів,яку він склав, свідчить про те, що вони простягалися на сотні метрів. Хоча дійти до кінця й з’ясувати, куди вели прориті ченцями тунелі, не вдалося ані графу, ані його послідовникам — на заваді цьому стали численні обвали.Спочатку монастир був жіночим,але після сплюндрування його чи то татарами,чи то ляхами і відновлення його на гроші Івана Мазепи стає чоловічим.Ченці монастиря займалися скотарством,землеробством, садівництвом, бджолярством. До речі, назва монастиря — Виноградський — походить від того, що місцеві ченці успішно вирощували виноград. У 1909 році тут був побудований невеликий цегельний завод, хоча археологи стверджують, що цеглу ченці тут виготовляли ще в ХVІІІ столітті. Сама природа утворила тут унікальне місце. Серед предковічного листяного лісу розкинулася широка улоговина, посеред якої розташований пагорб. Начебто велетенська чаша, всередині якої на підвищенні стояли три церкви — Успенська,Троїцька й Миколаївська. Вони достояли до 20-х років минулого століття і були зруйновані під час антирелігійного шабашу. Найтрагічніший період існування монастиря припадає на 20-ті роки ХХ століття,коли монастир декілька разів піддавався грабунку і руйнації. Офіційно монастир був закритий 7 серпня 1923 року, але є свідчення,що ще в 1924 році там жили 10 ченців. А в 1927 році монастир заснували лепрозорій. Під час другої світової війни всі його будівлі були зруйновані.Ірдинський Виноградський монастир відомий ще й тим,що в ньому після зречення на козацькій раді в Корсуні права гетьманства, 15 років перебував Юрій Хмельницький.Археологи,які свого часу досліджували печери, прийшли до висновку,що підземна частина монастиря була трьохярусною.

В мальовничій місцині поблизу містечка Золотоноша знаходиться один з найдревніших в Україні монастирів,званий в народі Красногірським.Витоки історії монастиря сягають неспокійних і сповнених звитяги часів,коли по чистому плесу повноводної тоді річки Золотоношки ходили козацькі чайки...
За переказами,відлюдне життя на Красній горі започаткував чернець з Константинополя десь наприкінці 16-го століття.Ніби-то явилась йому уві сні Цариця небесна і звеліла йти в землю руську, на гору біля Золотоноші щоб вершити подвиг чернецький.Довго шукав він,але таки знайшов гору,яку люди називали Красною.Та гора була геть вся поросла чагарником-диким персиком.Мав той чагарник цікаву властивість-цвісти з початку весни до перших осінніх приморозків.І впродовж цього часу гора була вкрита яскраво-рожевим цвітом.Здалеку здавалось,що вона охоплена пурпуровим полум'ям.Неважко здогадатись,чому гора має таку назву.Давно вже не цвіте на горі дикий персик і лише весною тюльпани на монастирських клумбах нагадують,що гора Красна.
Про ченця,який оселився у власноруч викопаній печері,незабаром стало відомо власнику цих земель козаку Івану Шебету-Слюжці,який вирішив посприяти ченцю в створенні монастиря,звісно ж,чоловічого.Ця вість невдовзі облетіла навколишні села і до першого поселенця стали приєднуватися бажаючі присвятити своє життя Богу.З часом монахи збудували перший храм із верболозу в честь великомученика Георгія Переможця. Але цій церкві не судилося довго проіснувати. Новий храм, збудуваний козаками, теж назвали в честь святого Георгія. В 1680 — 1687 роках був побудований Покровський дерев'яний теплий храм. Нинішній кам'яний Покровський храм був побудований в 1859 році. Кам'янний Спасо-Преображенський собор був побудований в 1767 — 1771 роках за проектом відомого українського архітектора І.Григоровича-Барського за кошти святителя Софронія, єпископа Іркутського,в стилі українського бароко.

Слід зазначити,що монастирі,засновані українським козацтвом, були не лише твердинею православної віри, а й осередками вченості, мудрості та джерелом знань, у тому числі й у військових. Саме в монастирях зберігалась і вдосконалювалась козацька військова наука. Виконували козацькі монастирі й ряд інших функцій — кожна така свята обитель була водночас фортецею і шпиталем для поранених та хворих,притулком для старих та немічних козаків. Саме з цієї причини, поневоливши Україну, російський царат не міг миритися з існуванням козацьких монастирів. Їх закривали, а багато з них із часом перетворили на жіночі — менш небезпечні з погляду нових московських господарів.Особливо сильного розмаху процес нищення козацьких монастирів набув після придушення Коліївщини. Доля стати жіночою судилась і Красногірській обителі.
Найбільшого розквіту з часів,коли монастир став жіночим,обитель досягла якраз перед жовтневим переворотом.Але вже в 1922 році більшовики пограбували й закрили Красногірський монастир, а понад 700 черниць та послушниць вигнали геть. На території обителі розташувався будинок для інвалідів, а всі монастирські святині були передані до Черкаського міського музею.Доля цих святинь по сей день залишається невідомою.Далі-ще гірше. Напередодні 2-ї світової війни 2 квітня 1941 був напівзруйнований Преображенський собор .
Відновлення монастиря збіглося з німецькою окупацією Черкащини.З дозволу німецької влади обитель починає функціонувати у листопаді 1941 року. В обителі тоді було близько півтора десятка черниць, які заробляли собі на прожиття тим, що наймалися на важку поденну роботу до селян із Бакаївки та Антипівки. Значне поповнення черниць відбулося на початку 60-х років під час нової хвилі гонінь на церкву. З ліквідованих монастирів сестри сходилися в Красногірський, закривати який влада чомусь не стала. Відтоді монастир не припиняв своєї діяльності.
Остаточне ж відродження обителі приходиться на кінець 1980-х років,коли був відреставрований Спасо-Преображенський собор і Покровський храм.В 2003 році обителі була повернута земля,яка належала їй до 1922 року.

Рогівський жіночий монастир ікони Божої Матері “Ігуменя гори Афон”.  Сам монастир відкрито лише 2005 року, але біля церкви Івана Богослова 19 ст., яка стала монастирською. Саме село відоме з середини 17 століття. Попередницю дерев’яну церкву Івана Богослова закладено 1765 року животівським уніатом — протопопом Василем Кремезовичем — церкву св. Івана Богослова, яка приєднана з унії до православ’я в 1768 році. Точної дати побудови нової мурованої церкви на цьому місці мені не відомо, але судячи з архітектури – то друга половина 19 ст.

Свято-Георгіївський монастир у Кочержинцях був заснований на початку XX століття. Він був чоловічий і проіснував до кінця 1920-х років. Після його закриття монастирські приміщення були зруйновані так, що не лишилося ані сліду. З 1997р. монастир відроджується як жіночий. Цегляна церква зведена чи наприкінці ХІХ чи на початку ХХст

Щоб відчути дух підземель, варто відвідати Жаботинський Онуфріївський монастир, що в с. Чубівці Черкаського району.
Існує певна дискусія з приводу часу заснування цього монастиря. Точно можна сказати лише те, що в кінці XVII ст. монастир вже існував. Найдавніша достовірна інформація про нього відноситься до 1706 року, коли Київський митрополит Варлаам Ясинський просив заступництва монастирю у гетьмана Івана Мазепи, а у 1752 році обитель була відновлена чигиринським старостою Яном Яблоновським. Однак деякі архівні матеріали монастиря говорять про існування обителі понад 600 років.
Археологічні дослідження останніх років засвідчують, що на території Жаботинського Онуфріївського монастиря є кілька об’єктів, цікавих з погляду археології та спелеології. Насамперед, – це підземні споруди (келія, підземна каплиця, печери), підземелля з одноярусною розгалуженою системою ходів, провали і так зване «Старе Монастирище». Датуються печери XVII – XVIII ст.
Онуфріївський монастир овіяний багатьма легендами, описаними в художній та історичній літературі. Найбільш поширена з них – про існування підземного переходу між Онуфріївським та Мотронинським монастирями, який слугував для порятунку від грабіжників у неспокійні часи та котрим, нібито, користувалися холодноярці.
Печери монастиря протягом 1996 – 2000 рр. були ретельно вичищені від намитого і наносного ґрунту та досліджені черкаськими археологами. Їх загальна довжина складає 70,5 м (це щонайменше 140 кубічних метрів вийнятого за час будівництва ґрунту!).
Підземні споруди мали оборонне та культове призначення.

Свято-Троїцький жіночий монастир в Чигирині заснований, якщо вірити старій кам’яній плиті, знайденій під престолом головної церкви, у 1542 році. Нині до монастиря приходять сотні паломників, аби омитися у озерах з чудодійною водою.
А от вигляд у нього зовсім плачевний.

При підготовці використані матеріали сайтів "Гайдамак", "Ландсмарк", "Дерев"яні церкви України".