„... Доносимо про українського велетня Василя Дзюбу. Дзюба походить із селянської родини з села Тарнави на Уманщині. Тепер має 25 літ і є високим на 3 аршини і 4 цалі, важить 457 фунтів і має величезну силу. Від часу до часу виступає на сцені, змагаючися з ріжними борцями”, –  так писала про богатиря Василя Дзюбу газета „Свобода” від 24 вересня 1926 року.

Ягня виросло в добрячого вовка

Василь Дзюба народився 1899 року в сім’ї хлібороба, де вже підростало четверо дітей. Родина Дзюбів не виділялася ні зростом, ані силою. Наймолодший Василько був навіть нижчим за своїх однолітків. Проте, коли хлопцеві виповнилося 17 років, почав швидко рости. Вже за рік зріст сягав 2 метрів 31 сантиметра. Важив юний велетень 195 кілограмів.

Син Василя Дзюби, 83-річний Микола Васильович, живе з дружиною у збудованій батьком хаті. Дім незвичайний – із величезними дверима, високими порогами. У кімнатах лишилися деякі меблі, якими користувався сам Василь Дзюба: масивний дубовий стіл, висока й широка лава. Діти силача трепетно зберігають усе, що пов’язано з його життям та виступами на аренах: особисті речі, документи, фотографії, вирізки з газет. Ці предмети стали справжніми родинними реліквіями.

– Батько був кремезним, носив обручку, яка налазила одразу на три пальці звичайної людини, – розповідає Микола Васильович. – Одяг для нього шили на замовлення, взуття виготовляли за спеціальними колодками.

Нині каракулева шапка 64 розміру, обручка діаметром 3,5 см і палиця довжиною 115 см зберігаються у районному краєзнавчому музеї.

– Палицю батькові подарували вдячні жителі Умані, – веде далі Микола Васильович. – Виготовлена у формі змії, змальованої з легендарного Софіївського фонтану.

Микола Васильович пригадує розповідь батька про шкільні роки:

–  Як навчалися в церковно-парафіяльній школі, грали з однокласником у постановці „Вовк і Ягня”, – говорить Микола Васильович. – Батько виконували роль Ягняти, а товариш – роль Вовка.

Після випускного шляхи хлопчаків розійшлися, друг Василя Дзюби подався навчатися в семінарію. Зустрілися односельці лише через сім років. Товариш одразу й не впізнав у височенному парубкові худорлявого Василька.

– Тоді жартома запропонував батькові помінятися ролями, – розповідає Микола Васильович. – Каже, мовляв, тепер ти, Василю, будеш Вовком, а я мушу за Ягня роль вивчити.

На сніданок – три десятки яєць

Після громадянської війни проїжджав селами Григорій Котовський. На тарнавському полі побачив незвичайну картину: двоє чоловіків орють ниву. Один запряжений у плуга.

– То батько з дідом так обробляли землю, – усміхається Микола Васильович. – Батькові легше було самому впрягтися, аніж водити коней.

Котовський здивувався могутності хлопця, запропонував уступити до Червоної Армії в Умань. На той час там уже діяла рада фізичної культури. Дзюба став червоноармійцем місцевої команди, увесь вільний час віддавав спорту. Зважаючи на зріст та вагу, хлопцеві було встановлено спеціальне продовольче забезпечення: його сніданок складався з тридцяти яєць і буханки хліба.

Після демобілізації служив у міліції. Поїхавши одного разу до Києва в службових справах, Василь спокусився подивитися в цирку на відомого французького борця, що на афішах нахвалявся залізними м’язами. Чоловік і не здогадувався, що вже за кілька годин стане головним героєм на арені.

Легко здолав непереможного француза

Умостившись на глядацькій трибуні, Василь Дзюба почув невдоволене шикання із задніх рядів: „Та сядь уже, чоловіче! За тобою ж не видно!”

– Батько був спокійним, – зауважує Микола Васильович, – тому мирно відказав, що й так не стоїть.

Коли славнозвісний француз поклав на лопатки кількох супротивників, суддя запропонував глядачам  помірятися силою із непереможним. Охочих не було, тож Василь, не роздумуючи, вийшов на арену.

– Хитрий француз обмазався маслом, щоб руки суперника сковзали по тілу, – розповідає син борця. – А батько ж ніколи не боровся, не звик до цього. Тож коли йому набридло бавитися, розсердився, обхопив француза кремезними руками, підняв над головою та кинув на килим, притиснувши до підлоги.

Публіка на мить завмерла від несподіванки, а потім вибухнула оплесками. Після вистави Василеві одразу запропонували стати цирковим борцем.

Відтоді велетень п’ятнадцять років роз’їжджав із цирковою трупою, зриваючи овації на аренах багатьох міст України та Росії.

З легкістю ламав підкови

Приїхавши з виступами до Казахстану, Василь Дзюба ледь не розпрощався із життям. Поборовши кількох тамтешніх героїв, зловив на собі недоброзичливі погляди із натовпу гордих казахів.

– Добре, що чоловік – організатор боїв – допоміг українській команді вчасно вийти через задні двері, – говорить Микола Васильович, – бо не всім подобалася слава непереможного борця з України.

Збереглися серед документів і розписки про винагороду за бої. Часто Дзюба відраховував кошти у фонд допомоги голодуючим та на ліквідацію неписьменності, безкоштовно виступав у селах рідного повіту.

Окрім боротьби, Василь Дзюба виконував різні трюки. Спробував себе і в кіно, зігравши епізодичну роль пірата у фільмі „Острів скарбів” 1937 року.

– Батько ламав кінські підкови, підіймав найтяжче піаніно, заганяв рукою у дошку 15-сантиметрові гвіздки, а потім виймав їх пальцями чи зубами, – пригадує Микола Васильович.

Силач лягав на поміст, на нього клали дошки, по яких проїжджала півторатонна вантажівка. Проте найефектнішим публіка вважала номер, під час якого Дзюбі на груди клали наковадло або кам’яну брилу, а двоє молотобійців гупали по ньому важенними молотами.

Але одного разу молотобоєць схибив і щосили вдарив нещасного Василя по ребрах. Після того славетний велетень виступати не зміг. Повернувся до рідного села, довго хворів. Згодом влаштувався сторожем до радгоспу.

Угледівши батька, німці склали зброю і почали фотографуватися

Несолодко доводилося родині Дзюбів у роки війни. Особливо скрутно стало, коли німці увійшли в село. Люди переживали за життя і добробут власних родин. Багато нещасних тікали з хат, побоюючись розправи. Василь Дзюба ж вирішив лишитися з родиною удома.

– Сестри ховалися на печі, батько лежав за грубою, – зітхає Микола Васильович. – Зайшли до хати кілька німецьких солдатів, скомандували всім устати. Та як побачили батька на повний зріст, подивувалися. Склавши зброю в коридорі, почали фотографувати, розпитувати через перекладача.

Така цікавість, певно, і врятувала родину від вірної смерті. Проте до Дня Перемоги тарнавський силач так і не дожив. У березні 45-го його не стало.

Минули роки, і слава відомого борця, знаного навіть за межами країни, призабулася. Так склалося, що одних героїв люблять і шанують, а пам’ять про інших зберігає тільки родина. Хоча насправді такі постаті варті більшого. Тож прекрасно, що в серпні цього року в Монастирищі відбудуться богатирські ігри, присвячені пам’яті Василя Дзюби.

Невигадані історії та факти із життя борця

– До нареченої Василя Дзюби залицявся ще й односельчанин Кирило. Коли хлопці зустрілися біля її хати, Василь, привітавшись, потис суперникові руку. Кирило лиш промовив: «Усе зрозумів», і більше до хати дівчини не підходив.

– Мати попросила Василя перевезти коноплі, що сушилися біля річки. Пошкодувавши коней, що «потомилися», хлопець сам упрягся в хуру та перетяг стіжок.

– Рубав із батьком верби – старі, дуплисті. Звалили з півдесятка. Поки батько пішов гукати сусідів, щоб допомогли перевезти, Василь самотужки перетягав їх та поскладав біля повітки.

– Часто гостювали у Дзюбів колеги з цирку: ліліпути, факір Сулима. Якось навіть бував гіпнотизер. Той навіяв Василевій родичці, що в хаті повно води і плавають гуси. Жінка, на сміх глядачам, задерши спідницю, брьохала по уявній воді.