Сьогодні українська письменниця-шістдесятниця, поетеса Ліна Костенко відзначає своє День народження.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у Ржищеві Київської обл. Навчалася в Київському педагогічному інституті, Московському літературному інституті імені О. М. Горького.

Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що вийшли на рубежі 1950-1960-х років.

Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що вийшли на рубежі 1950-1960-х років. одна із найяскравіших зірок у плеяді українських поетів-шістдесятників.

Тривалий час твори талановитої українки не потрапляли до друку. З-під пера Ліни Костенко вийшли збірки: "Над берегами вічної ріки", "Неповторність", "Проміння землі", "Вітрила", "Проміння серця", "Сад нетанучих скульптур.

Збірки її віршів "Проміння землі" (1957) та "Вітрила" (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга "Мандрівки серця", що вийшла в 1961 році, не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я серед визначних майстрів української поезії. Обмеження свободи творчої думки призвели до того, що досить тривалий час вірші Костенко практично не потрапляли до друку. Але саме в ті роки поетеса посилено працювала, крім ліричних жанрів, над романом у віршах "Маруся Чурай", за який вона в 1987 була удостоєна премії імені Т. Г. Шевченка.

У 2010 році вийшов її перший роман у прозі "Записки українського самашедшого", тему якого видавець Іван Малкович визначив, як український погляд на світове божевілля.

Твори Ліни Костенко перекладені англійською, білоруською, естонською, італійською, литовською, німецькою, російською, словацькою та французькою мовами.

Ліна Костенко була нагороджена Відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2000), але публічно відмовилася від звання Героя України: "Політичної біжутерії не ношу".

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать...