Його життя врятував земляк з Умані, але сам при цьому загинув.

Наразі військового лікують в Німеччині. Про те, як складаються його справи нині «Новій Добі» розповіла його мама Марія Савчук.

– Моєму сину пощастило. Його поранили під Дебальцево, відправили в Харків, там прооперували, потім – на Київ. І тут він потрапив до тієї двадцятки наших хлопців, що їх взяла на лікування Німеччина

Віктора Савчука уже прооперували, але попереду ще операція, можливо, й не одна. Але мати радіє, що син залишився живий, адже поранненя дуже серйозні.

– Під хребцем витягли кулю – розірвана, наче квітка. В спині ще залишаються осколки, лікарі поки не вирішили, чи видаляти їх, чи ні. Нібито це небезпечно, бо зачепили спинний мозок. Нога роздроблена сильно, бік увесь прострелений…

Найбільша заслуга в тому, що він живий все-таки не лікарів, а його товариша й земляка з Умані. Коли Віктор стікав кров’ю від поранень, саме Альоша з позивним «Альпініст» перевязав його і став витягати з бою. Проте тієї ж миті допомога була потрібна вже самому Альоші: пролунав черговий залп, і його зачепило.

– Син мені казав: «Мамо, я цьому хлопцю життям завдячую. Я вже геть втрачав свідомість, «уходив»… Якби не він, не був би я живий». Та сам Альоша загинув, його не змогли врятувати, як мого сина. Як його ховали в Умані, я їздила на похорон – подякувати… Молодий такий, 23 роки усього. Хороша дитина…

Віктор Савчук воювати пішов добровольцем. Спочатку кілька разів ходив до військкомату, та там чомусь зволікали. Тоді він поїхав до Києва і вступив у другий батальойн Нацгвардії. Спочатку випало воювати на Карачуні. Там теж було несолодко, бої були серйозні. Але Віктору пощастило: він повернувся живий, ще й відпустку на кілька днів йому командування дало. Приїхав додому, побачив дружину, дітей. Хотів навіть залишитись – навоювався. Але в останній день зібрав знову речі й назад: «Мене совість замучить, мої хлопці будуть там гинути, а я вдома сидітиму…»

І знову потрапив на складну ділянку – під Дебальцево. Цього разу пощастило менше.

– Він саме змінився з поста, мав іти відпочити. Раптом лунає збір: треба допомогти хлопцям. Нібито хтось зателефонував, мовляв, нас восьмеро, ми заблукали, прийдіть на допомогу, бо можем втрапить у засідку. Віктор міг би залишитись, але казав, що в них так не прийнято, якщо просять допомогти, то всі йдуть. Пострибали наші хлопці на два БТРи і вперед. Їдуть полем, ніде нікого. Раптом – блокпост. Де взявся, незрозуміло. Уперлись, зупинились. Вітер війнув – і вони побачили російський триколор. І тут з чотирьох сторін на них посипалося з усіх видів зброї, яка тільки є. Вийшло, що це їх заманили у засідку, фальшивий був той клич про допомогу. Не диво, що стільки поранених. Командиру їхньому руку одірвало, контузило. Тільки одному пощастило бути неушкодженим. П’ятьох убило, – переповідає Марія Сергіївна розповіді сина.

Дружина, Тетяна Василівна, зараз коло чоловіка. Діаспора в Німеччині допомогла їй зняти квартиру на тиждень, щоправда, далеченько від клініки. Склоро вже має повернутися додому, в Шполу. Адже тут двійко дітей. Найменшенького бабуся водить до дитсадка, а старшому дісталася путівка на відпочинок під Одесою, то незабаром Марії Сергіївні їхати вже забирати додому відпочивальника.

Віктор заспокоює рідних, стверджує, що його 41-річний організм ще міцний і подолає недугу. Про одне лиш мріє – про інтернет. Планшет має, то міг би читати новини, переписуватись з друзями. Але лікарі в Німеччині суворі, і поки що не дозволяють користуватися інтренетом.