Ще до початку Коліївщини повстанці мали свою скарбницю. Частина її збереглася й після розгрому війська. Імовірно, саме завдяки цьому скарбу 1860 року, майже через сто років після повстання, побачив світ "Кобзар" Тараса Шевченка.

До такого висновку дійшла у своїй роботі молодший науковий співробітник філіалу "Холодний Яр" заповідника "Чигирин" Лариса Матрос.

Науковець вважає видання "Кобзаря" 1860 року фактом, який незаслужено залишився поза увагою систематичного і глибокого вивчення. Та легенди й перекази живо пов’язують дві віддалені у часі події.

Скарбничим у Максима Залізняка був Іван Вусач (або Ус). З переказів дізнаємось, що проживав він у містечку Медведівка. Після придушення повстання поляки арештували його і застосовували особливо жорстоке катування, аби дізнатися, де схований скарб. А коли до плахи, де йому погрожували відтяти голову, підвели дружину й доньку, колишній скарбничий погодився показати місце. Та замість того, щоб привести катів до скарбу, Вусач привів їх до повстанського табору. І поляків узяли в полон.

Гайдамаки обміняли заручників на дружину й доньку скарбничого та ще 11 медведівчан. Сам Іван Вусач після такого звільнення благополучно дожив до сторічного віку й був похований на козацькому кладовищі Мотронинського монастиря.

Та з його смертю історія козацького скарбу не закінчується. Дослідницю зацікавила ще одна таємнича легенда – про козака-чоботаря з Млієва Федора Симиренка. Федір Степанович продавав свій товар на ярмарках. Пізньої осені він помітив під час торгівлі бідно одягненого старенького чоловіка, який босими ногами стояв на припорошеній першим снігом землі. Жаль стало йому незнайомця, тож і подарував йому юхтові чоботи.

Коли ж наступного разу зустрівся він з дідусем, той уже не був схожий на бідняка. Старий пояснив, що давно придивлявся до Федора Симиренка, бо чув від людей про його порядність і доброту, у чому й сам переконався.

Назвався він колишнім гайдамакою і несподівано щедро віддячив за подаровані чоботи – вказав місце, де зберігаються гайдамацькі скарби. Таємничий дід просив, щоб усі збереження по можливості були повернуті народу, заповів на ці гроші допомагати бідним та знедоленим, а також тим, хто славитиме справи козацтва та гайдамаків.

Може, загадковий старий гайдамака і є Іван Вусач. І, можливо, саме його бажання виконав через багато років син Федора Степановича Платон Симиренко, коли надіслав Тарасові Шевченку 1100 карбованців на видання "Кобзаря". Тепер важко провести межу між легендою та історичною дійсністю.

Насправді Федір Симиренко збудував під Млієвом паровий семиповерховий цукровий завод. При заводові діяла лікарня, аптека, школа для робітників за програмою технічного училища, де навчалися 150 учнів, були благоустроєні казарми, парові лазні. Всюди відчувалася турбота про працівників. На кошти Симиренків збудували перший пароплав. Справу Федора Степановича продовжили його син та зять.

Сам Шевченко 1859 року двічі побував у Млієві. Очевидці перебування поета стверджували, що він багато чому дивувався, був у захваті, а оглянувши училище, обійняв Яхненка (Симиренкового зятя) і заплакав. Контрасти між щойно побаченим і особисто пережитим на засланні, вилилися у рядки, які Тарас Григорович написав олівцем на стіні оранжереї Симиренків:

О люди, люди-небораки

На що здалися вам царі?

На що здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки.