Сто років тому Черкаський повіт був у першу чергу сільськогосподарським краєм. Що ж вирощували жителі повіту, який охоплював територію нинішнього Черкаського району та частину сусідніх Корсунь-Шевченківського, Городищенського, Шполянського, Смілянського та Кам'янського районів?

Цікаві відомості містяться в «Описании и справочной книге Черкасского уезда Киевской губернии», складеній незмінним членом Черкаської повітової управи з питань земського господарства Олександром Чугаєвим.

«Королями полів» були пшениця і жито
Олександр Чугаєв підрахував, що майже 50 відсотків полів повіту займали озимі хліби, при цьому поміщики засівали свої лани переважно пшеницею, а селяни – житом. Ярові жито і пшеницю сіяли дуже мало. 13-14 відсотків усієї посівної площі займав овес. Ячмінь, гречка і просо займали 9, 10 і 15 відсотків полів. Їх сіяли здебільшого селяни. А от поміщики починали експериментувати поки що дуже обережно, висаджуючи кукурудзу, горох, сочевицю і боби. Для порівняння: нині основними культурами на полях Черкащини є озима пшениця, кукурудза і соняшник, причому дві останні суттєво потіснили пшеницю. Чимало вирощується також картоплі й родички сочевиці – сої. Майже не сіють вівса, суттєво «здало позиції» жито; в кілька разів скоротилися порівняно з 1910 роком і посіви дефіцитної тепер гречки.

Тодішні врожаї були значно нижчі від сучасних. Якщо сьогодні озимої пшениці з гектара збирають більше 40 центнерів, то у 1910 році вважалися добрими врожаї 14-15 центнерів. Тим більше, що кілька попередніх років були неврожайними. Так, у 1908 році селяни зібрали в середньому лише 3,4 центнера з гектара – ледве втричі більше збіжжя, ніж посадили.
Однією з основних причин малих урожаїв була низька культура землеробства. У селян і дрібних поміщиків й далі панувала старовинна трипільна система, коли кожне поле один рік засівали озимими культурами, наступний рік – ярими, на третій рік залишали під паром, а потім цикл починався наново. Іноді селяни не дотримувалися навіть такої системи й відкладали «відпочинок» землі на кілька років.
Тільки багаті поміщики з передовими поглядами на сільське господарство переходили на багатопільну систему з посівом корене-плодів. Удобрювали землю переважно гноєм. Тільки деякі поміщики почали закупляти й мінеральні добрива. А з поступовою відмовою від використання як тяглової сили схильних до хвороб волів й переходом на коней гною ставало менше, тож земля швидко виснажувалася.

На харчування йшло, як і зараз, півзарплати
Провідною галуззю агропромислового виробництва на Черкащині було виробництво цукру. Тих робітників, яким удавалося влаштовуватися на «сахарні», вважали щасливцями. Якщо на цукрових заводах постійні робітники отримували 90, а то й 120 карбованців на рік, то на інших підприємствах – до 70, а якщо пощастить – 100 карбованців на рік. Жінки отримували на третину менше.

Із цих грошей, за даними Олександра Чугаєва, «на харчі» йшло до 50 карбованців, тобто близько половини усього заробітку. Треба зазначити, що, за даними Головного управління статистики в Черкаській області, схожа ситуація збереглася у домогосподарствах Черкащини й зараз.
Деякі роботодавці розплачувалися зі своїми працівниками товарами й послугами. Приміром, платили робітникові 25-30 карбованців на рік готівкою, але, крім того, надавали в користування город, помешкання, засоби опалення, з десятину (гектар) землі під посів та 6-7 чвертей хліба. Одна чверть (209 літрів збіжжя) приблизно дорівнює річній нормі споживання хліба на одну людину.
На період із 15 березня або 1 квітня по 1 чи 15 листопада наймали сезонних робітників. Платили чоловікам 50-75 карбованців, а жінкам – 45-60 карбованців плюс харчі. Тим, хто харчувався сам, виплачували на 20-30 карбованців більше.
Деякі робітники наймалися поденно. Таким забезпечували харчі й платили у середньому 30 копійок на день чоловікам і 20-25 копійок жінкам.

Від часнику до винограду
Із городини вирощували капусту, буряк, картоплю, огірки, гарбузи, цибулю, часник. На присадибних ділянках садили також горох, соняшник, мак, кукурудзу, а також коноплі та ячмінь. Поблизу цукрових заводів підприємливі селяни вирощували й цукровий буряк. «Просунуті» поміщики садили також баклажани, кольрабі, моркву й цибулю-порей. Помідори в ті часи ще вважалися екзотичним плодом і продавалися у фруктових магазинах.

Уже в ті часи селяни почали вирощувати на продаж цибулю. Славилася худяківська, леськівська, вергунівська, орловецька і ротмистрівська цибуля, а також цибуля, вирощена в Цесарській (тепер Червоній) Слободі. А от часник як товарна культура на той час мав уже півстолітню історію. Спочатку його вирощували тільки в Сагунівці й сусідньому з цим селом Ломуватому, а потім вигідну справу підхопили жителі багатьох інших сіл повіту.
Практично у кожній селянській садибі в ті часи був легендарний вишневий садок. Іноді він міг складатися з кількох дерев, але був обов'язково. Також селяни садили яблука, груші, черешні й сливи. Ягідних кущів у ті часи не розводили.
Великі промислові сади й розплідники мали під Городищем знамениті садівники Яків Павленко і Лев Симиренко. Потужні розплідники фруктових дерев були в Мошногородищенському маєтку Катерини Балашової. Вирощені фрукти продавали в Києві, Санкт-Петербурзі, Москві, де вони, за словами Олександра Чугаєва, «цінуються однаково з найкращими кримськими плодами». Звісно, повно було фруктів і на місцевих базарах.
На початку ХХ століття на Черкащині почали вирощувати виноград. Першопрохідцем у цій справі стала жінка – Ольга Бажанова, яка влаштувала біля Черкас на чотирьох гектарах орендованої у держави землі виноградник «Основа». «Ця спроба дала чудові результати, – пише Олександр Чугаєв. – Виявилося, що на піщаних ґрунтах у Черкаському повіті можуть дозрівати дуже тонкі сорти винограду. У 1910 році закладено виноградник графів Бобринських біля містечка Сміла й у поточному 1911 році в повіті буде влаштовано кілька показових виноградників для поширення виноградарства серед селян», – підсумовує Олександр Васильович.

«Тваринництва в Черкаському повіті немає»
Худобу в ті часи поблизу Черкас тримали тільки для домашніх потреб та як тяглову силу. «Тваринництва у справжньому значенні цього слова (промислового) в Черкаському повіті немає», – пише Олександр Чугаєв.
На думку земського фахівця, причиною цього явища був збіг обставин. У середині ХІХ століття в Матусові генерал Орлов пробував розводити тонкорунних овець і навіть мав стадо до десяти тисяч голів. Але для цукрової промисловості були потрібні все нові й нові плантації буряка, й для пасовиськ місця просто не залишилося. Овець перегнали в інші маєтки генерала. Корів симентальської породи пробували розводити у маєтку Добровольського в Попівці поблизу Сміли й вільстермарської породи у маєтку Балашової поблизу Городища. Кожне з цих стад мало до 200 голів, але у 1908 році вони припинили існування: перше через смерть власника, а друге – через збитковість.
Коней розводили у заводах Митрофана Цвєткова (село Калинівка, у 1890-х роках) й в уже згаданого поміщика Добровольського (село Попівка, у 1900-х роках). У період, коли писав Чугаєв, кінні заводи існували в Байбузах (Катерини Балашової) й у Сердюківці (Е. Ієнтча). Балашова продавала своїх рисаків у Петербурзі й Москві.

Оскільки селянська худоба була «надзвичайно малого зросту, слабосильна, поганої статури й мала сліди недорозвинутості, перевтоми тощо», держава створювала спеціальні парувальні пункти. Ця справа, як і кожна державна, не обійшлася без корупції. Перший же жеребець-плідник виявився... безплідним. У 1910 році на Городищенський парувальний пункт доправили породистих плідників: арденського жеребця Турка, биків – швейцарської породи Полтавця і симентальської породи Екберта, а також кнура йоркширської породи Алькаруса. За парування брали плату: за жеребця (як виявилося пізніше, також безплідного) – 2 карбованці 50 копійок, за биків і кнура – по 50 копійок.