"В своей жизни я жалею только об одном, что родился", — написав на своїй сторінці "ВКонтакте" 21-річний Вадим Кабак, студент Уманського педінституту. В ніч на 29 вересня він повісився у закинутому саду за гуртожитком, на вул Садовій, 28 у місті Умань на Черкащині.Пише "Газета по-Українськи".

За два тижні до того у мережі Вадим написав: "Проснулся утром. Лежу — жду, когда мама завтрак приготовит. А потом вспомнил, что мамы у меня нету". Він народився у селі Дорошівка Вознесенського району на Миколаївщині. До 7 років жив з матір'ю-одиначкою Іриною. 2003-го суд позбавив її батьківських прав. Хлопця віддали до інтернату в селі Берізки на Миколаївщині. Бабуся Вадима виїхала із села, контактів не залишила.

На першому поверсі 5-поверхового університетського гуртожитку — читальний зал, перукарня і душова. Висять оголошення про роботу, таксі та послуги манікюру. Кімната Вадима Кабака на другому поверсі. Вікно прикрите шторами, у приміщенні напівтемрява. У купі лежать старі зошити та книжки. Над ліжком до стелі прикріплені білі паперові журавлі. На трьох тумбочках дезодоранти, одеколон, приладдя для гоління. На Вадимовій — порожньо.

— Вадимові речі ми зібрали і занесли під церкву, — говорить невисокий блідий 21-річний Едуард Сухомлин. — Він купував гарний одяг, жалко викидати. У нього був свій стиль. Носив салатові шорти, аж очі різало. Жовте любив. Називав себе "непосредственно красавчик".

Сусіди Вадима по кімнаті повернулися з пар. Варять гречаний суп. Кажуть, це єдине, що він вмів готувати. Коли їздили додому, просив привезти котлет, любив їх найбільше. Смаглявий 20-річний Сергій Кучер намагається під'єднати ноутбук до інтернету.

— Вадимових фотографій було багато. Але чомусь видалив їх. Свого ноутбука не було, користувався моїм. Ми вчилися в різні зміни, — розповідає Сергій. Показує знімки — Вадим із друзями та дівчатами. Тримає пиво чи слабоалкогольний напій "Рево".

— У той день вони кіно дивилися з Ярославом. Десь у дев'ять вечора вийшов із комнати і не вернувся. Трубку не брав. А на ранок міліція приїхала. Сказали, що Вадим повішався на простині, яку виніс із кімнати в сумці.

19-річний Ярослав Чорномор збирається на репетицію параду до Дня міста. Йому телефонують батьки.

— Ні, не міліція. Це журналістка прийшла, — говорить у слухавку. Руки тремтять, очі наливаються слізьми. — Ввечері Вадим сказав, що до мами йде. Я не зрозумів, думав, може, у магазин.

Навпроти гуртожитку стоїть 5-поверхівка. На першому поверсі — продуктовий магазин. На нього кажуть "ракушка", бо пластиковий вхід схожий на мушлю.

— Він мене мамою називав, — каже продавщиця 44-річна Тетяна. Вона у синьому фартуху, каштанове волосся розпущене. — Веселий всігда був, коли бачу — сміється. Брав ковбасу, сир, молочку, пиво, сигарети. Грошей не жалів. Часто платив за друзів, дівчат, якщо не мали дрібних. Навіть незнайомій людині міг купити шоколадку.

Найкращий друг загиблого 21-річний Олексій Ворона живе на четвертому поверсі гуртожитку. Вони разом училися в Берізківському інтернаті. Олексій потрапив до закладу 8-річним. Його мати зникла безвісти, а батька вбили. Друзі вступили до Новобузького коледжу на Миколаївщині. Після першого курсу Вадима відрахували через прогули.

— Ми були як брати, дружили. Зразу в класі діти його незлюбили. Але коли роззнайомилися, став душею компанії. Про маму говорив, що вона закінчила Миколаївський університет Сухомлинського. Займалася спортом і танцями. Вітчим бив їх, коли напивався. Тоді Вадим тікав до баби в село. Але приходив п'яний дід і виганяв. Потім його матір наче поїхала в Москву до корейців — цибулю збирати. Не знаю, чи то правда. На суді бабуся відмовилася від нього.

Кілька разів дзвонить телефон, Олексій збиває.

— У коледжі в нього була дівчина, Мар'яна. Теж інтернатівська. Вони познайомилися школярами у літньому таборі. Коли побачив її, сказав: "Мар'яна буде моя". Перший час говорили тільки по телефону. У Вадима два рази мобілку крали, то вона передавала іншу, щоб не втрачати зв'язок. У Новому Бузі ми зняли квартиру. Дома майже не ночував. Постійно був у неї. Як посваряться — угрожав їй, що повіситься, вени поріже, під поїзд кинеться. Коли вони з Мар'яною розійшлися, три дні ні з ким не говорив.

Кімната Олексія — крайня у коридорі, поряд кухня. Звідти чути шум.

— Як вийшли з інтернату, кожному дали по тисячі гривень. Отримали стипендію і пенсію по втраті батьків — по 4300 гривень. Грошей він не економив. Брали таксі, їздили у Миколаїв погуляти.

Просив не тратити стільки, лишати щось. Але він не слухав. Як іде гуляти, зве на вулиці всіх. Неважно, знає людину чи ні. Зібратися могли чоловік сто. Заказував на всіх більярд і випивку. За півчаса стипендії не було. Милостиню жебракам давав. У Миколаєві на площі сидить інвалід, просить гроші. Вадим кидав 50 чи 100 гривень. Ідем назад, а той уже п'яний. Після того почав купляти продукти, а грошей не давав.

Олексій показує студентський квиток Вадима.

— Дівчатам він подобався. На подарки їм гроші не жалів. Але казав: "Гарна, та не Мар'яна". Рік за однією дєвочкою бігав, а вона ждала хлопця з армії. Рози купляв, конфети носив. Якось виклали сердечко з роз перед її вікном. Всередині написали: "Я тебя люблю. Выходи за меня замуж". На балкон вийшла не дівчина, а її мама. Дуже часто в нього була безотвєтна любов.

Каже, 27 вересня ввечері були у нічному клубі.

— Кликав мене їхати в Київ, але я відмовився, бо не мав грошей. Він узяв таксі й поїхав сам. Дорогою написав СМС: "Прощай, ти мене більше не побачиш". Розказував, поїде погуляє Хрещатиком і пригне з якогось моста. До п'яти утра говорили по телефону. Я сказав: "Не тупи. Погуляв, протринькав гроші, вертайся. Їсти буде що, вдітися є. У тебе учьоба, вся жизнь впереді".

Олексій не вірить, що друг повісився.

— Просив його, щоб мені приснився і розказав, чого так вийшло. Приснився. Питаю, а він тільки сміється. У нього плани були. Хрестити мав дитину товариша. На Новий год планував у Москву зі мною поїхати, а літом — у Турцію. Казав, що восени жениться. Із третього курсу планував піти в училище на роботу, перевестися на індивідуальний план.

З першим коханням Вадима, 21-річною Мар'яною розмовляємо по телефону. Вона навчається в одному з миколаївських вузів. Просить не вказувати прізвища.

— Коли познайомилися, був позитивний, гарний. А розійшлися, бо Вадим жив одним днем. Сьогодні є їсти — добре. На завтра нема — буду думати завтра. Було таке, що не мився, не стірав. Казала йому про це, але все одно нічого не робив. Як сварилися, СМС присилав. Писав, що повішається чи ляже під поїзд. Напише таке, а тоді спокійно пиво у барі п'є. Робив це, щоб я прибігла.

Про самогубство і смерть Вадим Кабак почав писати у соцмережі за два тижні до трагедії. "Во сне жил, проснулся — умер", "Прощай", "Мама — це святе", "Только у мамы самые ласковые руки, самая нежная улыбка и самое любящее сердце".

Перед трагедією телефонував класному керівнику

Село Берізки за 18 км від райцентру Криве Озеро на Миколаївщині. Там Вадим Кабак сім років навчався у школі-інтернаті.

— Мріяв про роботу вчителя фізкультури, — говорить 51-річна Зінаїда Халімон, директор Берізківської школи-інтернату. — Захоплювався спортом. В інтернаті алкоголю не пив. У театральному гуртку брав участь. Проблем із навчанням не було.

Директорка їде у машині до Врадіївки по покупки. Її підвозить колега.

— Гарний хлопець був, — каже той.

— Не міг дорослий хлопець накласти на себе руки через маму, — говорить директорка. — У його класі багато дітей без батьків. Головна трагедія у таких, коли маленькі. А потім звикають. Буває, мама повертається через п'ять-шість років. Каже: "Обставини склалися так, що мусила тебе залишити". Такі діти своїх матерів прощають. Але за 9 років до Вадима жодного разу не приходили родичі. Ним ніхто не цікавився. Перед трагедією дзвонив до класного керівника. Питав, чи можна приїхати в гості.

Сироти ідеалізують матір, навіть якщо покинула чи знущалася

Про причини загибелі Вадима Кабака говоримо з психологом Інною Лук'янець, 37 років, із міста Черкаси.

— Коли Вадим говорив, що накладе на себе руки і писав про це у соцмережах, це був крик про допомогу, — каже психолог. — Він її шукав, але не знав, як правильно це зробити. Діти в інтернатах — переважно з неблагополучних сімей. Якщо в роду були самогубці або проблеми з алкоголем, це теж передається. Підсвідомо така дитина іноді тягнеться до смерті.

Вадим фанатично любив маму, ідеалізував її. Сироти ніколи не скажуть, що матір погана — навіть якщо покинула їх чи знущалася. Пробачать усе, хай би тільки була. Витрачав гроші на інших, бо намагався купити любов, якої не мав у дитинстві. Але це не могло замінити материнського тепла. Утворилася порожнеча, яку не було чим заповнити. Якби зустрів справжнє кохання, вийшов би із ситуації. Та Вадим не був готовий до партнерських, дружніх стосунків. Тому витрачав гроші й проводив час за випивкою.

Не покладаю серйозних надій на педагогіку в інтернатах. Вихід бачу в розвитку будинків сімейного типу. Вчителі в інтернатах виконують свою роботу, але родину замінити не можуть. Дитина має бачити, як тато й мама спілкуються, виражають свою любов до дітей. В інтернатах варто проводити "сімейні" тренінги. Щоб діти моделювали родину, а не вчилися цього з телевізора чи на вулиці.