У наших селах, і без того небагатолюдних, нині настала та пора, коли на вулицях особливо безлюдно. Бо — жнива. Вулиці справляють дивне враження: подекуди устелені свіжою соломою, вони ніби ждуть гостей. Усюди тихо, і в цій тиші є радісне передчуття. А саме безлюддя здається святковим.

До речі, літніх людей також не видно — вони десь біля колгоспних (чи вже не колгоспних) комор — із мішками чекають зерна, виділеного на земельний пай. Але то вже інша історія.

А жнива мають історію власну. Вони — ніби уламок цілої цивілізації, яка  вже зникає в деяких своїх ознаках. І, можливо, варто було б уже записувати спогади тих, хто ще наприкінці 1950-х застав майже класичні українські жнива. Тоді не було багато агрегатів, їх заміняли граблі та вила. Тому-то в поле виходили всі: від старого до малого. Діти збирали колоски за косаркою чи комбайном. Підлітки літали на кінних грабарках — згрібали залишки соломи. Чоловіки скиртували її, а діди завершували ожереди (не кожен це вмів красиво). Жінки й дівчата на току віяли зерно, а баби варили їсти женцям.
У тому всьому був та й залишився колективний ентузіазм, справді радісний. Ті, хто пережив Голод 1933-го, згадують жнива того року немов якийсь Великдень. Так ніби 1933-й тривав лиш до липня-серпня, а далі був уже якийсь зовсім інший рік.

Жнива — грандіозний процес, відносно недовгий, але робота триває від сходу сонця й до ночі, доки не впаде роса. І дивно — у цьому є веселий азарт. А коли раптом піде дощ, і людина змушена нічого не робити — вона почувається грішником, так, наче краде щось у себе самої.

Радянська влада замінила слово "жнива" на "уборочну кампанію", але не змогла змінити святкової суті процесу. Власне, то було на руку владі: радянська ідеологія любила фільми чи картини на тему жнив. Бо її важко було опорочити. Тому нині, скажімо, класична соцреалістична картина Тетяни Яблонської "Хліб" цінується більше, аніж колись.

Було ще одне місце, де прадавні ознаки жнив зберігалися до останнього часу в первісному вигляді. Це — приватні городи. На них стояли полукіпки — мов маленькі церкви. Справді, архітектура полукіпка нагадує храм. Снопи (колоссям до середини) укладалися навхрест, і ця конструкція особливим чином накривалася одним снопом — так, що цей вершок нагадував церковну баню, тільки без хреста. Тепер полукіпків не кладуть: комбайнам це не треба.

До речі, домашній сніп різнився від колгоспного: там, щоб виконати норму, снопи в'язалися менші, аби їх було більше.

А ще на городах були та й тепер трапляються ознаки давнини: жмут нескошеного жита чи пшениці, ніби закручений козацький оселедець. Це зветься "Богові на бороду". Такі пожертви богам урожаю дійшли до нас від язичницьких часів.