15 серпня відзначив свій 43-й день народження командир 204-ї бригади тактичної авіації полковник Юлій Валерійович Мамчур, який народився в Умані. Цю людину сьогодні знає вся країна. Березневі події на аеродромі Бельбек, оборона військової частини, три дні, проведені в полоні у російських військових, відмова перейти на бік ворога … Ці події зробили його справжнім національним героєм України. Напередодні дня народження журналісти зустрілися з Юлієм Мамчуром, повідомляє “Черкаський край“.

— Як сьогодні живе 204-а бригада тактичної авіації?

— Після того, як вийшли з території Автономної Республіки Крим (а було це 30 березня) і влаштувалися в Миколаєві, основну увагу зосередили на відновленні боєздатності нашої частини. У нас залишилося 38% основного складу, тому в першу чергу зайнялися доукомплектуванням бригади. Вдалося також вивезти частину бойової техніки — більше 50 літаків, зараз над нею працює інженерно-технічний склад бригади. Техніка — в задовільному стані, але потребує певного ремонту. Два літаки, як ви знаєте, ми вже облітали. Ще «на підході» чотири. Нам допомагають їх відновлювати інженери інших авіачастин, а також авіаційні підприємства. А в іншому — звичайна «робота»: льотний склад несе бойові чергування, виконуючи завдання протиповітряної оборони країни.

— Чи доводиться вашим військовослужбовцям брати участь в операціях в зоні АТО? 

— Звичайно, деякі завдання штабу АТО ми сьогодні виконуємо.

— Як обжилися в Миколаєві? 

— Нормально, по-військовому. Розмістилися там, де раніше дислокувалися військові підрозділи. Місто Миколаїв — повірте мені — зустріло нас дуже привітно. Ми, чесно кажучи, навіть не розраховували на таку теплу зустріч, тому я адресую величезну подяку жителям міста, владі, які оперативно розмістили наших військовослужбовців, допомогли адаптуватися. Більшість особового складу поки живе в казармах, але офіцери вже потихеньку починають знімати житло, забирати дружин, дітей, які тимчасово перебували у батьків. За законом їм призначена компенсація за оплату орендованого житла, тож сьогодні триває оформлення відповідних документів.

— Чи не виявив бажання повернутися в бригаду хто-небудь з ваших колишніх товаришів по службі, які залишилися в Криму?

— Час на перебазування було чітко визначено — місяць. Цей місяць все розподілив, «пересіяв» нас — і тепер ми знаємо, хто чого вартий. Списки тих, хто перейшов на бік Росії, ми подали в прикордонну службу, в СБУ — щоб до них була особлива увага на кордоні, оскільки вони зрадники.

— Юлій Валерійович, чи не занадто жорстке ви вибрали для них визначення? Багатьом із них напевно можна знайти виправдання: у Криму живе сім’я, батьки, є квартира… та й зарплату їм російський уряд платить вчетверо більшу…

— Військовослужбовець давав присягу, і яке б виправдання він для себе не шукав — все одно він зрадник Батьківщини. При атестації українських військовослужбовців, яку перебіжчики проходять зараз в Російській Федерації, на особовій справі їм роблять помітки: «схильний до зради батьківщини». Офіцер з таким клеймом не має подальших перспектив.

Наш вибір був свідомий, для кожного з нас він став одним з найважливіших етапів життя. Серед тих, хто залишився вірним Україні, є контрактники — і чоловіки, й жінки — корінні севастопольці, які посварилися з батьками, з товаришами, але прийняли саме таке рішення. Це було нелегко зробити.

— Чи зберегли ви дружні зв’язки з колишніми товаришами по службі, що залишилися в Росії, хоча б на «людському рівні»?

— Ні. Сьогодні важко спілкуватися навіть з «однокашниками» — тобто з тими, з ким вчилися разом в Чернігівському авіаційному училищі (випуск 1992 року). Однокашники служать в різних країнах — в Білорусі, Казахстані, Росії. Але говорити з ними складно, я перестав це робити. Вони нас не розуміють, засуджують. Думаю, час підправить їм мізки…

— Як же так вийшло, що мирні люди, відносини між якими будувалися на дружбі і взаємодопомозі, в один момент стали ворогами?

— Ми цю ситуацію відчули в Бельбеці ще наприкінці лютого-початку березня, коли українські телеканали протягом двох днів були відключені й працювало тільки російське телебачення. Ще вчора були друзями, допомагали один одному — і раптом в одну хвилину для певної частини населення стали «фашистами» і «бандерівцями». Жителі Криму дуже сильно були налаштовані проросійськи, бо найсильніша пропаганда йшла протягом вже трьох останніх років — працював так званий «зомбі-ящик», який так добре може маніпулювати свідомістю. Це страшно. Уявіть, як ми зраділи, коли приїхали до Миколаєва і зустріли цей гарячий прийом і бажання допомогти.

— Як вважаєте, з точки зору військового, — чи все грамотно було організовано при проведенні АТО? 

— Не можу говорити як офіційна особа, але як громадянин вважаю, що антитерористичну операцію потрібно було починати ще в Криму, в Сімферополі. Сил і засобів для цього там було достатньо.

— Звідки, по-вашому, з’явилася у росіян і так активно мусується тема фашизму в Україні? На чому вона заснована? 

— Надумана тема. Нехай керівництво Російської Федерації зніме рожеві окуляри і подивиться, що діється у них в країні. Наші «сусіди» обрали такий пропагандистський хід, щоб створити «образ ворога»: створили і тепер підживлюють з телеекранів. Товариш Путін все ніяк не може стримати свої імперські апетити, мріє як «збирач руських земель» відновити імперію в колишніх межах. Але він не врахував, що український народ зовсім по-іншому вже мислить і диктатор не розраховував на таке потужне об’єднання армії з народом. Дуже сильно помилився Путін…