Знамениту дитячу поетесу Агнію Барто в часи Радянського Союзу знав кожен. Нині ж навіть ті, хто чомусь не чув цього прізвища, знає її вірші, фрази з яких стали крилатими: "Наша Таня горько плачет, уронила в речку мячик…", "Мы с Тамарой ходим парой – санитары мы с Тамарой…", "Уронили Мишку на пол, оторвали Мишке лапу…" Практично кожен із наших сучасників чув веселу пісеньку "Синенькая юбочка, ленточка в косе. Кто не знает Любочку? Любу знают все…" у виконанні рок-гурту "Маша и медведи". Всі слова пісеньки, окрім беззмістовного приспіву "лібе-лібе, аморе-аморе", взяті з вірша Агнії Барто. В роки війни Барто виїздила на Західний фронт як кореспондент газети "Комсомольська правда", багато виступала на радіо в Москві й Свердловську на "дорослі" теми, пов'язані з війною. Але весь час мріяла повернутися до мирної довоєнної теми віршів, головним героєм яких була дитина. Невдовзі після Перемоги вона написала поему "Звенигород" про післявоєнних дітей-сиріт. Поемі судилося стати початком радикальних змін у радянській системі пошуку людей, контакт з якими рідні втратили під час війни. В 1954 році бібліотекарка Карагандинського будинку інвалідів прочитала "Звенигород" прибиральниці, Софії Ульянівні Гудєвій, у якої під час війни загубилася 8-річна донька Ніна. Софія Гудєва, яка надзвичайно близько до серця сприйняла поему, написала поетесі лист про свої пошуки дитини і материнську тугу. Агнія Барто вирішила допомогти жінці й звернулася до московської міліції…

Історія зберегла прізвища тих офіцерів післявоєнної міліції Москви, які зуміли знайти доньку Гудєвої, якій вже виповнилося 18 років, в українській глибинці: полковник Кожахін, майор Петров і лейтенант Зеневич. Знайшли дівчину через вісім місяців пошуків – вона працювала швачкою на фабриці в Умані. Агнія Барто відправила матері в Караганду вітальну листівку, яка повідомляла жінці радісну новину…

Так сталося, що завдяки "Звенигороду" Ніна знайшла не тільки маму. Статтю в журналі "Огонек" про знайдену в Умані дівчину прочитав солдат Йосип Котвицький, який служив у Житомирі. Заочно закоханий у дівчину з сумної історії зі щасливою розв'язкою, Йосип після демобілізації зразу ж вирушив на її пошуки. Приїхав до Ніни в солдатському мундирі і з валізою в руці, на дні якої лежав "Огонек" з публікацією про неї. Вже зовсім скоро житомирський солдат і уманська швачка одружилися – і про це знову написало безліч газет. А одразу ж після публікацій Агнія Барто в один день побачила у себе на робочому столі одночасно 17 листів – люди, чиї долі були схожими на долю родини Гудєвих, просили її допомогти. Просто віддати листи до міліції поетеса не могла – скористалася запрошенням на передноворічну радіопрограму. Журналісти радо підтримали її ідею озвучити листи людей, які розшукували рідних, в прямому радіоефірі. Так почалася історія радіопрограми Агнії Барто "Знайти людину" – вона виходила в ефір "Маяка" 13 числа кожного місяця протягом дев'яти років. Сама поетеса так згадувала той час: "По 13 числах я підходила до мікрофона, щоб розповісти мільйонам людей про те, що ще одна мати знайшла свого сина, загубленого маленьким під час війни, і може саме в цю мить десь на вокзальній платформі чи на аеродромі вона обіймає дитину, яка давно стала дорослою. Чи розповісти про те, що в якомусь домі відчинилися двері і назустріч одне одному кинулися – теж тепер вже дорослі – брати чи сестри. Бували передачі, коли я могла повідомити, що возз'єдналося декілька родин, бувало й затишшя. Радість приходить не за розкладом. Але з перших програм "Знайти людину" я відчула, що безліч людей, які слухають "Маяк", сповнені гарячої готовності допомогти кожному пошуку…"

1969 року за результатами цих пошуків людей поетеса Агнія Барто написала книгу прозою "Знайти людину". Пізніше книга була екранізована – фільм отримав приз міжнародного кінофестивалю в швейцарському Локарно і став кінодебютом майбутньої знаменитості – актриси Лії Ахеджакової.

У березні 1998 року в Росії уродженка України Оксана Найчук відновила радіопроект Агнії Барто, який свого часу розпочався з Умані – цього разу на телебаченні. Програма Найчук називалася "Ищу тебя". Після звільнення Оксани Найчук восени 1999 року її змінила в ефірі Маша Шукшина. Найчук довго судилася з керівництвом компанії "ВиД". Коли в 2000 році вона вирішила подавати скаргу до Верховного Суду РФ, програма змінила назву на "Жди меня". За перші десять років існування проект допоміг знайти 80 тисяч людей…
Підготував: Олександр БРАВАДА