Не кожен може сидіти в кабіні підйомного будівельного крана на висоті в кілька десятків метрів. І не просто сидіти, а ще й керувати цією машиною. Не так просто підчепити хитким крюком потрібну деталь. Головне - не помилитися, адже робота відповідальна, потрібно було бути гранично уважною. Проте жінка одразу полюбила свою роботу і велика машина стала їй рідною.
Багато хто думає, що кранівник - це суто чоловіча професія, але уманчанка Лідія Гордіївна Алєксєєва вважає зовсім інакше. 14 років 7 місяців та 14 днів пропрацювала вона кранівницею, і каже: якби могла повернути час назад, не вагаючись вибрала б знову саме цю професію.
- Спочатку всі дивувалися: така тендітна дівчина і обрала таку ніби нежіночу  професію. А мені подобалось. Я завжди любила висоту. Не боялася нічого. Ще коли була школяркою – жила у Житомирі. Там щодня йшла повз молодий район міста, що тобі розбудовував ся і.. завжди мене захоплювала велич підйомних кранів. Я спостерігала за  тим, як вправно за допомогою крана можна подати бетонну плиту чи, наприклад, кілька тон цементу, - розповідає Лідія Гордіївна. -  Тому, власне, після школи і подалась у будівничий технікум. Не подіяли навіть вмовляння родичів, які просили подумати ще раз над професією. У технікумі у нашій групі навчалися самі дівчата. Хлопців не було.
Після отримання фаху машиніст баштового крана Алєксєєву направили працювати на Черкащину у місто Умань.
- В 1956 році я приїхала в Умань і одразу приступила до роботи. Перший об’єкт – Уманська ТЕЦ. До речі, коли приїхала у місто, то тут було всього два крани: той, на якому працювала я, і ще один, - за ним сидів уже досвідчений кранівник. Спочатку не вірили, що це я буду і справді працювати кранівницею, дивувались, потім звикли.
Каже: ніколи не вірила у забобони.
- Не вірила я ніколи у все це, просто робила свою роботу якісно, любила те, що робила, і все виходило.
Жінка пригадує, як працювала  на зведенні п'ятиповерхівки по вулиці Леніна 50. Каже: ситуації були різні, адже у будівельних бригадах працювали переважно чоловіки.
- Були всякі ситуації. Колектив же переважно чоловічий. Були й такі робітники, що любили речення щедро пересипати лайкою, а я цього не любила. Одразу попереджувала: почую лайку - піду додому і самі будете розвантажувати будматеріали. Якось на одному з об’єктів по вулиці Леніна обслуговувала дві бригади. Ледве встигала. Хтось із чоловіків почав нецензурно лаятись, що невчасно подала цемент. Я встала і пішла. Строга була до цього. Любила чемність.
Жінка розповідає, що у середині 50-х років минулого століття в Умані фактично не було багатоповерхівок. Були одно-, дво- та триповерхові будівлі.
- Постійного колективу я не мала. Допомогла одній будівельній бригаді – перекидали на другий об’єкт. Працювала на будівництві місцевого пологового,  пятиповерхівок по вулицях Леніна, Пушкіна, Коломенській, Шевченка. Також працювала на будівництві будинку рад. На тому місці колись був РАГС та фотоательє. А потім ці одноповерхові будівлі знесли, вирили величезний котлован та почали зводити адміністративну будівлю.
Додає:
- Проходжу нині повз  будинки,  над якими працювала разом з будівельними бригадами, – приємно стає, що тут є  часточка і моєї роботи. Думаю собі: «І я доклала зусиль до цього, місто змінювалось на моїх очах. Звісно, зараз багато чого змінилось, але приємно, що і я причетна до історії будівництва  уманських багатоповерхівок. Знаю: всі роки роботи я була потрібна, знайшла своє місце в житті, любила свою роботу, - каже. -  Маю двох внучат. Хлопців. То вони нині і не вірять, що їх бабуся так вправно могла вилізти на будівельний кран і не боялась висоти. А мені навпаки -  подобались краєвиди:  місто було, як на долоні. І світанки, і заходи сонця дуже красиві в нас. Я їх часто помічала тоді.
Нині жінка на пенсії. У літній час Лідія Гордіївна працює  на дачі, займається садівництвом. А взимку любить гуляти рідним містом та «Софіївкою».

                                     фото з власного архіву Лідії Алєксєєвої