Школярем щоліта їздив в село. Моя бабуся Хіврона була дуже набожна. Разом з нею ходив до церкви щонеділі. В храмі мені завжди було затишно, та ще й пряника якогось або цукерку могли дати. Я не був голодним до солодощів, але такому гостинцю завжди радів.

Розпад Радянського Союзу застав мене в Казахстані - відбував там військову службу. Усіма силами намагався перевестися в Україну. Коли нарешті в 1992 році мені це вдалося, був неймовірно щасливий. Тепер я був близько до рідних місць.

Як повернувся в Україну, посада в мене була така, що майже кожної неділі мав бути в частині. Тому до церкви ходив у суботу, слухав вечірню службу.

В 1993 році було прийнято рішення відбудувати біля маслозаводу Українську Православну Церкву Київського Патріархату (в радянські часи в її будівлі містився пункт кінопрокату). Це викликало якесь особливе піднесення і патріотизм. Адже вона мала бути наша рідна, українська, а не підпорядкована іншій країні. Особисто допомагати на розбудові не міг, але вважав своїм обов'язком виділяти солдат для підмоги майстрам.

Наближався час мого виходу в запас, пора було задумуватися про те, чим займатимусь на пенсії. Якось копали з родичами картоплю. Моя тітка питає, куди ж подамся після армії. Сказав, що буду священиком. Тітка розсміялася, а я собі задумався – і чого мені таке спало на думку?

Проходить пару місяців, і якось після богослужіння підходить до мене батюшка Олександр (Гринько) - настоятель Свято-Троїцької церкви - і просить лишитись на розмову. Запропонував мені стати священиком. Я від несподіванки відмовився. А як запропонував те саме вдруге, то тоді вже погодився.

Перше, що зробив після прийняття такого важливого рішення перше – обвінчався зі своєю дружиною Ларисою. Потім взяв на роботі два тижні відпустки за власний рахунок і поїхав до Черкас на навчання до владики Черкаського і Чигиринського Іоана. На кінець цього терміну – в неділю 16 листопада 2003 року – мене рукоположили в священнослужителі.

17 листопада зранку прийшов у військову частину, відпросився у свого начальника на пару годин і поїхав до церкви в Городецькому. Зайшов туди, попрямував до ризницької. Там переоблачився і вийшов до людей, які якраз тоді робили ремонт у церкві. Зачитав їм указ владики про моє призначення настоятелем Свято-Покровської церкви та попросив дати мені ключі від церкви. От так і почалось моє церковне життя. Потім іще було 4 роки заочного навчання в духовній семінарії (згодом – академії).

На першу мою Пасху прийшло 120 чоловік. Все було якось так радісно, легко, просто. Наступного року я уже боявся  Пасхального богослужіння. Почав відчувати відповідальність, яка на мені лежить. А раптом щось піде не так?

В церкві мені допомагають багато добрих людей. Хто щось підкаже, а хто якусь роботу безоплатно зробить, а хтось гарну знижку мені дасть. За їх усіх молюся і прошу їм здоров’я.

У 2004-му році в храмі було 60 ікон, зараз втричі більше – 180 уже. Майже не було рушників, збирав по людях. Кому що освячував, чи вінчав, чи хрестив – усіх просив, як мають, дати до церкви гарний вишитий рушник. Зараз у нас їх ціла колекція, дві з половиною сотні буде. В церкві є рушники вишиті моєю бабусею Хівроною, мамою, рушники моїх односельчан.

У храмі у куточку стоїть швейна машинка. На ній підрублюю штори, тюлі для церкви. Також шию накидки на столики, облачення на престол. Як приносять люди рушники до церкви, то я їх теж підшиваю, як потрібно, або тасьму приточую. Машинку купив за 120 грн. в ДОСах.

Як навіть проживу 100 років, все одно на весь вік буде робота коло церкви. Роблю усе, поки можу. А як уже стану немічним, то сяду собі на лавочці та й скажу: «Оце вибачайте, люди добрі, що зміг, те зробив. А далі вже не можу».

Останні два роки разом з півчими ходили по селу, просили людей про допомогу на ремонт храму. За першим разом робити то було дуже соромно. Почувавсь, наче собі на машину прошу. А потім призвичаївся, та й люди уже довіряють. Бо ж бачать, на що йдуть їхні гроші. По селу зібрали більше 40 тис. грн. За ці гроші перекрили храм металочерепицею. Всього витратили 86 тис. грн.

Якось заходив в двір до одних людей. Хвіртка їхня була зачинена, господарів не докликавсь, а відчинить сам не зміг. Згадав, що бачив, як вони до свого двору через ворота входять. І сам так пішов. Стукаю в двері, в хазяйки круглі очі: «А ви як до двору втрапили, батюшка?». Пожартував: «Та хіба ж я не хлопець? Чи ж через тин скочить не спромігся?» Через кілька днів підходить до мене одна з півчих і так сердешно мені радить: «Та негоже ж вам, батюшка, у вашому сані через тини лазити».

Є в церкві помічник - Микола Зелінський. Він у нас за дзвонаря. Спершу, як тільки я прийшов до церкви, весь час мені не подобалось, як він дзвонить. Намагався виправляти його й поучати. Але одного разу був у нас на службі владика Іоан та відмітив, що дуже гарні у нас передзвони. Тоді сказав я Миколі Івановичу: «Ну раз тебе сам владика похвалив, то віднині ти у мене гарний дзвонар».

Якось дітки-школярі гуляли в парку поблизу церкви разом з учителькою. Як вертались, хтось із них згадав, що, проходячи повз церкву, прийнято хреститись. І всі вони, як один, хто в штанах, а хтось і в білих колготочках, стали колінами на землю у воротах церкви. Хрестились і били поклони так щиро, що рідко хто з глибоко віруючих так робить.

Після кожного гріха Господь дає нам час на каяття. Проходить місяць, рік, десяток років, а ми все не каємось. І тоді наступає розплата. Стається якесь лихо, хтось помирає або припиняється рід. І люди не розуміють, як і чому це все стається. Якби міг, сказав би кожному: кайтеся, ходіть до церкви, ставте більше свічок за упокій, аби Господь простив вам ваші власні гріхи і гріхи ваших померлих.

Ще з радянських часів пам'ятаю: «Нужно жизнь прожить так, чтобы потом не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы». Намагаюсь так і жити. Бо ж кожен з нас щось по собі лишає. Хто – розруху, а хто – посаджений садок. Хочу лишити по собі добру пам’ять.

Не всякій людині вдається виділити півтори години на тиждень, аби відвідати недільну літургію у храмі. А жаль. Під час недільної служби душа людини відпочиває, думки відволікаються від щоденних турбот. Натомість приходять ті думки та рішення, яких давно шукав.

Іноді плачу. Це вже старість, мабуть. Нещодавно переглядав фільм «Поп» - сльози градом текли.

Записала Юлія Красновид

Джеhело: www.04744.info

 http://www.04744.info/personaliji-umani/item/375-negozhe-batyushtsi-cherez-tyny-lazyt