Уманські школярі вже тиждень "гризуть граніт науки". Навчальний рік ще тільки розпочався і попереду в них безліч уроків, домашніх завдань, шкільних перерв та дзвінків на урок. А от яким  пам"ятають свій перший клас відомі уманчани розпитували кореспонденти "УманьІнфо".

Марина Павленко, відома українська письменниця, художниця, науковець, педагог.

Перша шкільна лінійка запам’яталась мені двома речами. Великою гусеницею на моєму букеті, яка, мов у сповільненій зйомці, повзла по стеблі «заячого холодку», кидаючи мене то в жар, то в холод, і приклеївши до себе мій паралізований погляд. А ще — ганьбою від погано продекламованого вірша. Я чомусь була впевнена, що вивчила дуже гарно (вірші напам’ять давалися мені легко), та коли дійшло до діла, почала збиватись і запинатись, словом, повний провал. Причому, не пригадую, чи це через гусеницю, чи на той момент букет був уже врочисто подарований учительці.
Мабуть, ці дві речі виявились досить символічними. Перші шкільні роки я унікально поєднувала в собі дику закомплексовану дитину, замкнуту від усіх і від самої себе на сто замків, і — не в міру амбітну відмінницю-«зубрилку» з неабиякими задатками ябеди і постійними «обломами» від свого прагнення визнання.
Разом з тим, я була слухняною і доброю, наївно намагаючись врятувати світ і встановити глобальну справедливість. Звісно, світ тоді зводився до рідного класу й коханої школи, яка досі сниться в ностальгійних світлих снах. Вчителі — улюблені і не дуже — мали величезний авторитет. Оцінки з контрольної правили за провідні зорі, диктуючи настрої і правила життя не згірше гороскопів (яких, звичайно, тоді не практикували).

Це та багато іншого вже описано в моїй повістині «Щоденник правильної третьокласниці».
З усім вище переліченим у мені якось химерно вживалась і шалена любов до читання, писання й малювання. Змережані моїми оповідками-ілюстраціями численні зошити в косу лінію акуратно ув’язувалися батьками в стоси й регулярно виносились на горище. Аж коли я опинилась у старших класах, тато узяв кілька моїх віршів, надіслав їх до районної газети і…
…Втім, старші класи — то вже окрема історія.

Софії Кримовська, відома українська поетеса, редактор газети "Сарафанне радіо"

Пригадую, як сильно хотіла піти до школи, аби почуватися дорослою. А тут 1 вересня, і усвідомлення, що у школі першачки… найменші.

Пригадую, що нас у класі було 42 дитини, що моя перша вчителька Галина Павлівна Маханькова привчала нас звертатись одне до одного по імені та дуже сварилась, коли хтось кликав однокласника за прізвищем чи, ще гірше, за прізвиськом.  У 1986 році (саме в той рік я пішла до школи) було дуже суворо зі шкільною формою: коричневі сукні, коричневі чи сині костюми у хлопчиків.  «Наймоднішою» вважалась та дівчинка, яка мала чорний (повсякденний) мереживний фартух і найбільші бантики, якщо кольорові – то просто потрясаюче. Кофти взимку можна було одягати лише під плаття. Тому ми кумедні часом були: як капусти, «напужені» одягом, а зверху коричнева сукня і фартух – аж репають на светрах… А на ногах кольорові рейтузи з відтягнутими колінами. Нормальний одяг був дефіцитом, його  мали хіба що ті, у кого батьки бували  за кордоном. Взагалі найкращий мій спогад – перша вчителька, людина світла і надзвичайно сильний організатор, і ми дружними були, і наші батьки теж. Ми й нині дружимо з нею, в «Однокласниках»…

Сашко Лірник, казкар-лірник, актор, телеведучий
"Я дуже добре пам’ятаю свій  перший клас. До школи я пішов 1970 року, мав величезний букет жоржин – мати дуже любила квіти і в нас вдома було величезна клумба, усіяна квітами. Вчився у школі №2 (нині школа-гімназія). До речі,  серед учнів було випробування на сміливість.
Поблизу теперішнього нового корпусу школи, були доти з підвалами і сміливим вважався той, хто без страху проходив по тим темним підвалам. Страшно нам було не те що пройти, а навіть спуститися туди. Але ми разом з другом пройшли це «випробування на сміливість»
Варто сказати, що я страшенно любив ходити до школи, ми тоді вчилися у старому корпусі, новий лише починали зводити. Зазвичай, приходив раніше від усіх, сідав на першому поверсі біля грубки, дивився на вогонь. Любив ходити по школі – високі стелі, старовинні сходи – все це заворожувало."

Ярослав Жмуденко, спортсмен, учасник Олімпійських ігор-2012 у Лондоні, майстер спорту міжнародного класу з настільного тенісу.

Про шкільні роки Ярослава ми вирішили запитати у його однокласника Єгора Тихомирова:
"Перший клас не дуже пам"ятаю. Згадую старші класи. Ярослав часто їздив на змагання за кордон. І коли приїжджав, то всі чекали від нього подарунків – значків чи футболок з чемпіонату та сувеніри з тих міст, де бував. А от на уроках географії ці поїздки йому ставали у нагоді – він виходив до дошки, показував на карті країну, де проходили змагання і розповідав про неї, що бачив там, свої враження. На уроках англійської мови, якою, до речі, він зі школи вільно розмовляв, розповідав нам про ці міста. Пам’ятаю, як у нас була річна контрольна робота з цього предмету. Більшість учнів наймали репетиторів, довго готувалися, а Ярослав лишень приїхав зі змагань – одразу попав на контрольну і…. написав її на 12 балів, найкраще у класі."

Марина Яковенко, начальник відділу у справах сім′ї та молоді Уманської міської ради:

 "Моя рідна сестра старша за мене всього на рік, і коли  до першого класу прийшов час іти моїй сестричці батьки прийняли рішення … відправити нас до школи разом. Тому я була найменшою у класі. Тим більше, що за оцінкою приймальної комісії я мала хороший рівень підготовки: вміла читати і рахувати. Проте мені було насправді страшнувато, боялася не виправдати такої довіри, адже я усвідомлювала, скільки всього доведеться ще зробити та вивчити, отримавши почесний

статус школярки."

"УманьІнфо" дякує за надані фото і за цікаві історії Марині Павленко, Софії Кримовській, Сашку Лірнику, Ярославу Жмуденку та Марині Яковенко