Назва утворена від слова „політвідділ”. Це були партійно-політичні органи, які створювалися ЦК КПРС з метою посилення партійного керівництва і політичної роботи на окремих ділянках соціалістичного будівництва, в армії. Перші політвідділи були утворені 1918 року в Червоній Армії. 3 1933 року створювалися в МТС і радгоспах, на транспорті. Політвідділи відіграли значну роль у зміцненні колгоспного ладу.

Історичних відомостей про виникнення села Політвідділовець ні в яких документах не зустрічається. Воно зовсім молоде. Деякі історики вважають, що тут був хутір, потім комуна, інші – що забудова розпочалась на місці садиби лісника у 1932 році.

Будинки будувалися на 20 років з глини та дерева для працівників Рижавського цукрокомбінату. Для вирощування насіння цукрового буряка було виділено 1000 га орної землі, на яких працював приїжджий люд. Згодом почало розвивалось тваринництво і зерновиробництво.

У роки Другої Світової війни військовозобов’язаних чоловіків Політвідділовця було мобілізовано до лав Радянської Армії. На фронтах загинуло 11 жителів. Під час каральної експедиції у 1943 році у селі Політвідділ було розстріляно чотирьох місцевих жителів – Матвійчук, Шевченко, Матвій Козка, Миронова-Криворучко.

На могилі Матвійчука і Шевченка встановлено обеліск Слави.

У важкі роки після війни було відновлено господарство, а у 1947 році було досягнуто високих успіхів у вирощуванні сільськогосподарських культур.

За сумлінну працю у сільськогосподарському виробництві жителі села Політвідділ були нагороджені високими урядовими нагородами; керуючий відділенням Політвідділ Федір Іванович Кондратюк – орденом Трудового Червоного Прапора, а орденами Леніна – Ганна Савівна Гресько, Дарка Зосимівна Бородаченко, Мотря Гаврилівна Варченко, Марія Левківна Мельник.

У 1952 році у селі Політвідділ розпочалося будівництво фундаментальних житлових будинків. У 1960 році побудовано клуб, 1980 – дитячий садок, 1989 – заселено б житлових будинків та введено у дію магазин.

У 1990 році було заасфальтовано всі вулиці села.

На даний час господарство займається вирощуванням насіння цукрового буряка, пшениці та інших сільськогосподарських культур.

Населення Політвідділовця становило 230 осіб станом на 2005р. В основному це пенсіонери. Садочок давно не працює, а в школу діти їздять в сусіднє село.

Родниківка (Автентична назва Війтівка до 1946р.)

Село розташоване у верхній течії річки Кам’янки (притока Уманки), за 10 км на північ від районного центру та залізничної станції Умань і за 2 км від автошляху Київ-Одеса. Війтівка відома з 18 століття. Про походження назви села існує багато легенд і переказів.

Найпростіше припущення стосується слова „війт”- сільський староста, голова міського суду. За переказами, війт цього села був знаною людиною не тільки в рідному поселенні, а й в навколишніх селах і до нього приходили за порадою чи й у судовій справі. Якщо в жителів сусідніх сіл виникали якісь суперечки, то вони говорили, що підуть до війта або й просто „піду у війтове село”, тобто у село, де жив війт, та хай він розсудить. Звідси й пішла назва села – Війтівка. Інші краєзнавці виводять назву села від прізвища першого поселенця – Війтенка. Дехто намагається вивести назву села від російського слова „родник”. Тобто джерело.

Час виникнення села невстановлено, але відомо, що у першій половині XVIIIст. воно вже існувало. У 1768 році у ньому налічувалось 55 дворів, а в 1795 році у 104 дворах мешкало 660 жителів.

У 1914 році 537 родниківських дворів володіли 2234 дес. землі. Розподілена вона була нерівномірно. 100 господарств мали менше 2 дес. землі. Тих, що мали від 2 до 3 дес. було 92, від 3 до 4 – 129, від 4 до 5 дес. – 87 господарств. 60 дворів володіли 5-6 дес, а тих, що мали більше 6 дес, було 69. Великих поміщицьких господарств не було, оскільки Родниківка, як і навколишні села, належала у цей час казні. Однак, у господарствах Чепраковського і Миронюка використовувалась наймана праця малоземельних селян.

Життя малоземельних і безземельних селян було вкрай важким і в пошуках кращої долі чимало жителів села переселялись до Оренбурзької, Саратовської та Херсонської губерній. Серед них -Василь Покрич, Данило Макогоненко, Самійло Слупіцький, Дмитро Бевз, Ілько Пазурець та ін.

Жовтневі події 1917 року принесли зміни у Війтівку. Земля була перерозподілена на всі сім’ї відповідно до їх чисельності. Заможні господарі Никон Бевз, Кость Запорожець, Никифір Крочак протестували проти таких нововведень, але сільські активісти (Карпо Хуторян, Митрофан Ковтуненко, Дмитро Савченко, Григорій Братченко, Іван Ковтуненко, Сава Баранюк та ін.) допомагали зламати їх опір.

У роки громадянської війни чимало жителів Війтівки були у лавах Червоної армії. У боях під Перекопом був поранений Гаврило Слободяник. Учасниками війни були Федір Товстюк, ДмитроТаранюк, Михайло Білоус, Сава Баранюк, Михайло Бренгауз та ін. Поступово у селі утвердилася радянська влада. До створеного сільревкому ввійшли сільські активісти Митрофан Ковтуненко, Михайло Бородачук, Григорій Братченко.

Пізніше сільревком був перетворений на сількомітет, а згодом у селі було створено сільську раду. У 1927-1928 роках у селі було організовано два колгоспи. Один з них – “ім.Шевченка” – об’єднав заможних жителів Війтівки, а в іншому – “Незаможник” – об’єднались сільські бідняки. Головою першого колгоспу був М.Х.Бабкін, а незаможників очолив Сава Баранюк. Вони проіснували недовго, і в 1929 році були об’єднані до єдиного колективного господарства “Червоний боєць” під головуванням Сави Баранюка.

У цей час проводились суцільна колективізація з її реквізиціями, насильством, підпалами, самовільним знищенням скотини, вбивствами. Саме тоді були вбиті жителі села Павло Гонта та Степан Опалко. Насильницьким методам колективізації протистояли церковний староста Петро Чорний та місцевий священик Сильвестр. Але колгоспне будівництво продовжувалось, оскільки натой час це був генеральний курс правлячої партії.

Новим випробуванням на стійкість і мужність для війтівців, які і для всього українського народу, була Друга Світова війна. У ній взяли участь 365 жителів села, з них 173 – не вернулися на Батьківщину, 116 – нагороджені орденами і медалями. 1953 року на братській могилі встановлено пам’ятник визволителям села від німецьких загарбників.

У повоєнні роки заліковували нанесені війною рани і в 1957 році у сільських оселях загорілись електричні лампочки, були освітлені вулиці та центральна частина села. 1958 рік змінив обличчя села: у Родниківці з’явилось чимало добротних будинків сельчан, розпочалось будівництво дитячої дошкільної установи та тракторного парку, розроблений і почав реалізовуватись загальний планреконструкції села. За високі сільськогосподарські показники, колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

У травні 1960 року у сільському клубі з’явилась кіноустановка з двома кіноапаратами, урочисто відкрито дитячу дошкільну установу. У вересні того ж року громадськість села урочисто відзначила 100-річчя з дня заснування школи у Родниківці.

У 1961 році колгосп “ім.Т.Г.Шевченка” було реорганізовано в учгосп “Родниківка” Уманського сільськогосподарського інституту.

Церковнопарафіяльна школа в Родниківці була заснована у 1860 році. Спочатку в ній навчалося 10 дітей. 3 двокласної реорганізовано у чотирикласну. У 1917 році її перетворено у земську школу. У 30-х роках відбулася реорганізація у семирічну.

Перші випускники покинули рідні стіни у 1934 році. Директором школи був К.Т. Найчук. 3 1934 по 1941 рік середню освіту (8-10 класи) учні здобували у вечірній школі. У роки Другої Світової війни навчання припинилося. З 1 вересня 1944 року навчання відновилося. У класах навчалося по 45-50 учнів. 3 2004 до 2008 року директор школи – М.П. Бусуйок. За даними 2005 року у школі працює 32 вчителі, навчається 246 учні.

У селі народилось чимало відомих людей. Серед них – А.С.Хуторян (літературний псевдоним – Антон Лісовий) – український письменник; відомі майстрині декоративного розпису Я.О.Гоменюк та С.О.Гоменюк. Саме сестри Ярина та Софія Гоменюк прославили рідне село, надихаючи своїм чудовим мистецтвом не одне покоління земляків.

На території та поблизу Родниківки виявлено залишки двох поселень трипільської культури, двох – доби бронзи, одного – зарубинецької та чотирьох – черняхівських культур.

http://vch-uman.in.ua/