Питання організації земської телефонної мережі на території Уманського повіту виникло ще у 1904 році. А от практичного вирішення воно досягло лише у 1910 році.

Розробкою проекту повітової телефонної мережі займався інженер-електрик М.В. Фазли. Відповідно до цього проекту у першу чергу планувалось побудувати 342 версти (365 км.) лінії і 30 пунктів зв'язку.

Приватні абоненти повинні були сплачувати за приєднання до мережі 300 крб. незалежно від відстані. Плата за користування телефоном встановлювалася річна, у сумі 75 крб. на рік, та порозмовна. Абоненти з порозмовною платою вносили аванс у розмірі не менше 10 крб., з якого за кожну п'ятихвилинну розмову відраховували по 15 коп. Після використання всієї суми абонент втрачав право на користування телефоном аж до внесення наступного «авансу».
Телефонні стовпи, дріт та телефонний апарат, установлений в абонента, за укладеною з ним угодою, були власністю земства, тому у випадку відмови від телефонного зв'язку все це, включаючи навіть стовпи, знімалось і поверталось на земський склад.

Крім того, абонентам із річною абонентною платою суворо заборонялось дозволити користуватися своїм телефоном іншим особам (винятком у цій ситуації були лише члени сім'ї абонента та посадові особи у випадку екстремальних ситуацій).

Лише при наявності значноі кількості абонентів повітова телефонна станція працювала цілодобово. Якщо ж абонентів було небагато, то в період з 1 квітня по 1 жовтня розмовляти по телефону можна було з сьомої ранку до десятої вечора, а перші півроку — з восьмої ранку до десятої вечора. 3аробітна плата працівників, що обслуговували телефонну мережу, була різною у залежності від професійної компетентності: начальник мережі — 75 крб. на місяць, телефоніст— 5-8 крб. Не дивлячись на те, що послуга користування телефоном була недешевою, у той же час вона була і неякісною.

Це викликало неодноразові скарги жителів міста телефонною мережею, направлені керівництву організації.

«Как на одно из орудий пыток укажем на телефон,- розповідає газета«Провинциальный Голос» від 1 липня 1914 року. — Звониш на станцию 5-6 раз, стоиш у аппарата 540 минуr, а со станции ответа нет. После долгих мытарств отзывается наканец сонный голос телефонной барышни, просиш ее соединить и опять ждешь, потому что телефонной барышне не охота повидимому ответить на просьбу абонента словом Готово».Пора уже кому следует обратить на это явление серьезное внимание».

Ця ж газeтa від 2 липня 1914 року знову відмічає: «Неисправное состояние уманской тепефонной сети в поспедние дни дошло до крайних пределов. Нет почти ни одного исправного аппарата во всем городе. Если кому и удается добиться от станции соединения с другим номером, то начальный разговор скоро прекращается».
Як результат на скарги, у місті все-таки налагодили телефонний зв'язок.

3 Києвом же зв'язок з'явився тільки у першій  половині 1917 року.

На такі роздуми наводить стаття з газети «Голос Умани» від 15 листопада 1916 року під заголовком «Телефон Умань — Киев».

У ній автор зазначає: « Захудалая Тараща связана телефоном с Киевом — об этом постаралось таращанское земство. В Умани об этом мало старались — интересы, очевидно, были другие, и Умань отстает от захудалой Таращи. Между тем, Тараща в лице таращансной земсной управы, еще в марте 1914 года предложила уманской земской управе соединить телефоном Умань с Таращей, причем в своем предложении таращанская управа заметила,что Тараща будет соединена телефоном с Киевом. С того времени прошел целый год. Тараща соединена с Киевом телефоном, а Умань в благоденствии своем спит мертвым сном, а о соединении с Киевом телефоном и помину нет. В нашей газете в 1915 году в сентябре появились статьи, в которых указывалось, что нужно всего провести телефонную сеть на 3-4 версты, чтобы соединить Умань с Киевом телефоном... Прошел опять с лишком год и все так, как раньше. Так было, так будет. Сегодня открывается земсное собрание. Быть может оно найдет в себе силу одним махом разрешить этот вопрос».
 

До речі: При земських телефонних пунктах установлювались апарати загального користування. Всі, хто бажав зателефонувати, спочатку сплачували по 15 коп. за кожні 5 хв. розмови і лише після цього могли телефонувати. Розмови а Києвом для жителів Умані коштували 20 коп. за п'ятихвилинну розмову, а для жителів повіту — 35 коп. 

Підготовлено за матеріалами книги В. Давидюка "Історія уманських вулиць"