Розкопки у Великій Рижанівці на Звенигородщині тривали 120 років поспіль... Увесь цей час поляки, українці й росіяни жили легендами і версіями щодо поховання скіфського вождя, чий скелет знайшли в кургані.

У похмурій місцині на вододілі двох річок, Гірського і Гнилого Тікича, поруч із витоками струмків Макшиболота, великий вождь, могутній воїн ліг у могилу...
Одноплемінники-скіфи насипали курган – найвищий із двадцяти у цій місцині. Тіло вождя поклали на поміст, засланий травою степу, яку раніше вождь топтав ногами свого бойового коня, а його ліву руку поклали на позолочене руків'я вірного меча. Заплакали жінки, а суворі пошрамовані в боях воїни незворушно виконали ритуал свого народу – від меча впав добрий воїн і кінь вождя, які мали супроводжувати його в потойбічному світі. Не виконали тільки один обряд: слідом за покійником не пішла його дружина. До ніг вождя ліг лише її парадний головний убір і покривало із 140 золотими аплікаціями...

Від пограбування курган урятувала... загибель коня

Понад дві тисячі років курган тривожили лише вітри та дощ зі снігом – люди його не чіпали. Жодного разу не відкрили і вхід до поховальної камери, де сидів мертвий воїн зі зброєю, який захищав спокій свого вождя. Курган обходили осторонь навіть безстрашні й безпринципні грабіжники поховань, хоча він був буквально нашпигований золотом... Першим, хто потривожив вождя, став поляк Юліан Талько-Гринцевич. Заглибившись 1884 року в темряву кургану, молодий лікар відкрив для себе світлий шлях до вершин кар'єри у Ягеллонському університеті Кракова – науковці гідно оцінили сенсаційну знахідку непограбованого скіфського кургану.
Щоправда, перші знахідки того року не були особливими: рештки амфор, кінські кістки і вугільні недопалки – залишки поховальної тризни. Поляк розкопки припинив, не сподіваючись більше на успіх. Справжні ж скарби скіфів із кургану добув першим таки українець – селянин із Великої Рижанівки Андрій Маслюк. Із могильника він витяг-нув бронзову миску, амфору, три золоті бляшанки... Від пограбування кургану заінтригованими односельчанами Маслюка історію врятувала випадковість. У розкопі утворився провал, у який випадково впав кінь. Загиблу тварину чутки нагородили статусом жертви «духа кургану». Його знову почали обходити десятою дорогою, особливо ж після того, як почав розкладатися загиблий кінь, тушу якого побоялися забирати... Над курганом поплив трупний сморід, а в сусідніх селах вечорами лякали одне одного розповідями про потривожений дух скіфа...

Скіфські скарби, українські газети й польська кар'єра

Під враженням тих легенд і чуток Андрій Маслюк вирішив за краще віддати свої знахідки до маєтку. Про них дізналися незабобонні поляки – невдовзі вони повернулися в село і почали копати ще серйозніше... Разом із Талько-Гринцевичем цього разу працював уже й член Краківської академії мистецтв Готфрід Оссовскі. Першим було знайдено поховання молодої скіф'янки – вона померла ледь старшою 20 років. Біля неї лежало безліч предметів, серед яких тільки золотих виробів було 449. На пальцях жінки було шість золотих і два срібні персні, щитками яких слугували унікальні для археологів монети Боспорського царства. Рижанівські знахідки уславили Оссовскі: його обрали член-кореспондентом Московського археологічного товариства. Та невдовзі розгорівся скандал: газета «Киевлянин» опублікувала фейлетон, в якому описувалися скарби скіфів, тихцем вивезені зі Звенигородщини до Кракова. Два роки тривав судовий процес, який закінчився безрезультатно – за поляків заступився граф Бобринський, голова Петербурзької археологічної комісії. Пізніше Оссовскі став першим директором Краківського археологічного музею, а Талько-Гринцевич – знаним антропологом і професором Ягеллонського університету. Кажуть, скелет тієї скіф'янки досі експонується в одному з польських музеїв...
У 1890 році Імператорська археологічна комісія відрядила до Великої Рижанівки вже росіянина – Д.Самоквасова. Незважаючи на серйозні для тих часів кошти (880 рублів золотом), виділені для розкопок, професор невдовзі доповідав комісії про те, що треба ще грошей. За час робіт у Рижанівці він лише... пересіяв землю розкопок поляків і знайшов кільканадцять золотих розеток і блях. Оскільки грошей на розкопки більше не давали, Самоквасов повернувся до столиці. Пошуки в Рижанівці надовго припинилися, хоча ніхто так і не добрався до головного – поховання самого вождя...

Остання археологічна сенсація століття

Після здобуття Україною незалежності значно пожвавилася співпраця наших археологів із польськими колегами. Сергій Скорий з Інституту археології НАН України був запрошений до Ягеллонського університету читати лекції про скіфів. У краківському музеї він побачив речі з Великорижанівського кургану й загорівся ідеєю продовження його дослі-дження. Українця підтримав Ян Хохоровскі, директор Інституту археології Ягеллонського університету. Міжнародна експедиція розпочала свою роботу в травні 1995 року. Першими до Великої Рижанівки приїхали Скорий, Хохоровскі та черкащанин Володимир Григо-р'єв, які визначили, який саме з курганів «рижанівської групи» є тим, де знайшли скіф'янку.
Пізніше Сергій Скорий заявив, що він назавжди запам'ятає 17 липня – день, коли стало зрозуміло: центральне поховання кургану ціле і не пограбоване. Археологи знайшли воїна-охоронця та рештки його коня. Сам вождь лежав у червоно-білому вбранні, із золотою литою гривною на грудях – із лев'ячих переплетених фігурок. Його ж рука, як і в усі попередні століття, була на руків'ї меча... Зброї у останній спочивальні вождя взагалі було багато: спис, метальні дротики, добре збережений лук із двома колчанами стріл. Мабуть, скіф був знавцем і поціновувачем не лише зброї, а й доброго вина та їжі, бо в амфорах біля нього одноплемінники залишили понад сто(!) літрів вина, а дерев'яні таці й бронзові котли доверху наповнили м'ясом – в основному кониною. Чудово збереглися кістки звареного цілим барана, причому на котлі, в якому вони лежали, було цілим навіть покривало, розшите квітами. Зліва від вождя у тайнику знайшли ситулу – бронзове давньо-грецьке відро, наповнене чудовими срібними речами. Найцікавішим було визнано килик для питва і ритон (ріг для вина, схожий на кавказький) – інкрустований золотом та сріблом, із зображеннями грифонів.
Очевидно, останні скіфи Придніпров’я втрачали свою войовничу суворість, спілкуючись із місцевими землеробами. Саме це пом'якшення скіфського норову вчені й схильні вважати причиною того, що поруч із вождем поклали не тіло вбитої дружини, а тільки її вбрання.
Ким же була дівчина, яку поховали на схилі кургану вождя через пару років після нього самого? Версія – просто родичка, можливо сестра. Цікаво, що 1887 року в похованні скіф'янки і 1996-го – в поховальній камері вождя було знайдено два практично однакові кубки, виготовлені одним майстром. Під землю вони пішли з різницею у два-три роки, з-під землі ж їх підняли з різницею у 111 років, разом із господарями. Так уже заведено було у скіфів – щоб їхні речі всюди постійно супроводжували їх...