Часто навесні, після танення снігів, на Дніпровій горі, на міських вулицях Канева і в обійстях його жителів провалюється ґрунт, відкриваючи глибокі підземні ходи. Траплялось, на дно проваль спускалися місцеві хлопчаки. Тож, попереджуючи нещасні випадки, ями спішно засипали.
Серед семи канівських круч особливі історії у Пилипенкової та Дніпрової. Першій поталанило більше: за ра­дянських часів, у 1948 та 1966-1970 роках її нетрі ре­тельно досліджували архео­логи і, розкопавши близько трьох тисяч квадратних мет­рів, з-поміж інших старожитностей назбирали дві тисячі уламків античних амфор, да­тованих першим століттям нової ери. Виходить, поселенці-гендлярі зарубинецької культури жили тут, що­найменше, за тисячу років до заснування Канева, який у цьому році відзначатиме своє офіційне 933-ліття.
У другої гори, Дніпрової, історія значно глибша. У пря­мому розумінні. Це – багатовіковий центр міста, а тому масштабні археологічні дослідження тут ніколи не проводилися. Коли ж років зо 30 тому на одній з магістра­льних вулиць обвалилася частина дитсадка, усе списа­ли на дію ґрунтових вод. Дірку залатали. Та це просідання поклало початок цілій низці подібних, що й донині тривають у радіусі кількох сотень метрів довкола Успенського Собору. Власне, Успенським він став аж у 1844 році, а до цього був церквою Святого Ге­оргія, закладеною Всеволодом Ольговичем ще у 1144 році. Мабуть, відтоді й копали підземні ходи.
У княжі часи єдиним поря­тунком для населення від кочівників були катакомби, тож ле­генда про чотири підземні хо­ди, що починалися саме під Собором, виявилася напрочуд живою, і, як з'ясувалося, мала під собою реальне під­ґрунтя. Щоправда, невідомо, чи й справді галереї були та­кими довгими: кажуть, що одна з них тяглася попід ста­рим руслом Дніпра аж на лі­вий берег, друга – до Яблунівського лісу, третя – до гори Московки, а четверта – до підземної церкви, спору­ди значно старшої, ніж назе­мна Георгіївська і співставної з нею за розмірами. Здавалося б, нічого особливого, якщо не брати до уваги її «мінусову» висоту.
Інша велетенська штоль­ня – на місці сучасного ме­моріального парку Слави, де стояв канівський замок. Його було споруджено у 30-х роках ХVІ століття. Замок стояв понад два століття і був стертий з лиця землі гайдамаками 20 червня 1768 року. Тоді за його стінами сховалися шляхтичі та орендарі, тож гайдамаки підпалили замок разом з усім панством. Від полум’я вибухнули порохові склади, і лише декому пощастило врятуватися з того пекла. Більше канівський замок не відновлювався.
Споруда не зберегла­ся до наших днів, але з покоління у покоління канівці переповідають перекази, у яких людська уява з'єднує замчище з гротами під Собо­ром.
Чимало підземних ходів під Каневом – справа рук коза­ків. Ще з початку XVI століття тут старостував Остафій Дашкович, пізніше – Байда-Вишневецький, на Чернечій горі були поховані гетьмани Яків Шах і Самійло Кішка. Пам'ятаючи про поширену практику козацьких схронів і підзем­них потайників, стає зрозумі­лим, чому підземелля Канева і околиць багатоярусні: вер­хні – на глибині 3-4 метрів, нижні – дев'яти або й біль­ше: діставшись до лабіринтів пращурів, козаки зану­рювалися ще глибше. Одним словом, надра цього міста активно «обживалися», щонайменше, п'ять століть поспіль.
З часом ходи руйнувалися, канівчани перестали ними користуватися. Канівське підземелля й дотепер залишається загадкою і чекає на ґрунтовне дослідження.
Немало усамітнених і таємничих місць є і в Канівському районі. У селі Луці, що не­подалік Межиріча, десь у 60-х роках XX століття на кількох дворищах раптом «пішли під землю» не те що хліви, а цілі городи і садки. З’ясувалося, у всьому була винна гора Куряча, яка колись куріла час від часу тому, що там, у підземних печерах, переховувались гайдамаки…