Знищивши вщент давньоруські міста нашого краю, татаро-монголи відкололи його від Русі й приєднали до володінь Золотої Орди.

Землі з розвиненим сільським господарством і ремеслом, півтора десятками міст та фортець, території майбутньої Черкащини буквально за кілька місяців ХІІІ століття перетворилися на суцільне згарище...

Убивати послів – не тільки погано, але й небезпечно
Ще воюючи в азійських степах, монгольський великий хан Чингіс уже думав про майбутню експедицію у Східну Європу. Виряджаючи 1221 року своїх полководців Джебе і Субедея в погоню за переможеним султаном Хорезма Мухаммедом, Чингісхан поставив їм завдання продовжити рейд далі на захід (уже як розвідувальний) і дійти до міста Кивамен-кермен, тобто до Києва.
На шляху до Русі лежала середньовічна кавказька країна Аланія. Очікуючи монгольського нападу, алани заручилися підтримкою своїх сусідів – половців. Але монголи виявилися хитрішими – вони переконали половецького хана Котяна, що не мають намірів із ним воювати, після чого половці відмовилися повертатися назад у степи. Натомість монголи, перемігши аланів, узялися й за половців. Так, діючи за принципом «поділяй і володарюй», Джебе і Субедей розбили війська й аланів, і половців. На зимівлю зупинилися в Криму.
Руські князі без належної обережності поставилися до походу монголів (на Русі їх називали татарами). «Поки я в Києві, – зухвало казав київський князь Мстислав Романович, – татарській шаблі тут не махати!» Його впевненість поділяли й інші руські князі. Тому, коли половці попросили Русь про допомогу в боротьбі з монголами («Сьогодні вони забрали нашу землю, а завтра вашу взято буде»), князі охоче погодилися допомогти.
Збір військ було призначено на дніпровському острові Варязький, неподалік від міста Заруб (це місто стояло поблизу нинішнього Трахтемирова Канівського району). Це місце було обрано тому, що недалеко був брід через річку, тож воїни з обох берегів Дніпра могли легко сюди дістатися. Війська зібралося стільки, що, за свідченням літописця, Дніпро повністю був заставлений човнами, і його можна було перейти «посуху». Утім, як показали подальші події, велика кількість вояків русам не допомогла – між князями не було єдності, і кожний діяв на свій розсуд.
Поки князі на Варязькому острові обговорювали план подальших дій, сюди прибуло посольство від монголів.
«Чули ми, що ви йдете проти нас, послухавши половців, – говорили посли від імені Джебе і Субедея. – А ми вашої землі не чіпали, ні городів ваших, ні сіл ваших. Не на вас прийшли, але прийшли по волі Божій на холопів і конюхів своїх половців... Ми чули, що і вам вони наробили багато шкоди, ми їх і за це б'ємо».
Натомість половці нагадали русам про свою помилку, як вони у скрутну годину не підтримали аланів. Тому було вирішено від походу не відмовлятися. А монгольських послів було просто вбито.
Тим часом галицьке військо спустилося по Дністру у Чорне море й рушило по Дніпру у бік острова Хортиця, де згодом зустрілося з основним військом. По дорозі галичан перестріло ще одне монгольське посольство. «Ви послухали половців і перебили наших послів, – говорили монголи. – Тепер ідете на нас. Ну то йдіть. Ми вас не чіпали, над усіма нами Бог».
...Два великі війська – монгольське і русько-половецьке – зійшлися у травні 1223 року в битві на річці Калка, що несе свої води в Азовське море. Дезорганізація та неузгодженість дій русів проявилася одразу й призвела до трагічних наслідків. У жорстокому герці загинуло де-в'ять десятих руських воїнів, серед яких, за даними літописів, був і канівський князь Святослав. А захоплених у полон князів стратили жорстоким способом: їх, зв'язавши, накрили дошками і зверху бенкетували... Так Джебе та Субедей помстилися за вбитих послів.

Спалене Поросся
У 1223 році монголи до Києва не дійшли: ослаблене битвою військо, дізнавшись, що на допомогу русам іде загін із Володимира, повернуло назад.
Монголи вже на чолі з Батиєм повернулися 1237 року – тепер це вже був не розвідувальний рейд, а справжня навала. Розгромивши Північно-Східну Русь, вони 1239 року взяли Чернігів, знищили руську оборонну лінію по Сулі та Супою, а на початку 1240 року вийшли на лівий берег Дніпра навпроти Києва. Монголи направили в столицю своє посольство з пропозицією про здачу міста, але кияни повторили помилку 17-річної давнини – убили послів.
Ординці не одразу розпочали штурм Києва – тут не було відповідних бродів, а спочатку заходилися нищити південні рубежі Київського князівства – городи вздовж річки Рось. «Перепоною на їхньому шляху до Києва стала пороська лінія оборони, – пояснює відомий черкаський історик Василь Мельниченко. – Місцеві гарнізони спільно з чорними клобуками (степняками-союзниками русів, яким було дозволено жити у Пороссі. – Ю.К.) чинили впертий опір ворогові. Героїчну боротьбу вели захисники укріплень на Княжій горі біля гирла Росі та на горі Дівиця (неподалік села Сахнівка Корсунь-Шевченківського району). Жертвами монголо-татарської агресії стали Канів, Воїнь, Заруб та інші міста і поселення регіону».
5 вересня монголи взяли Київ в облогу, яка тривала аж до 5 грудня. Тільки на початку зими монголам вдалося пробити стіни столиці й захопити її. Вражені героїчним опором міста, вони зберегли життя його очільникові – воєводі Дмитру. Натомість саме місто було повністю знищено.

Черкащина – земля... ординська
Завойовники залишили на Русі традиційне князівське правління. Але частину земель – зокрема Переяславщину й територію нинішньої Черкащини – було безпосередньо включено в Золоту Орду. Дослідник Вадим Єгоров вважає, що Канів і землі на південь від нього (до південних кордонів сучасної Черкащини) сформували своєрідну «буферну» зону, на якій, як і раніше, жило руське населення, але підпорядковане безпосередній владі монгольських баскаків. Люди жили тут самоврядними громадами, сплачуючи дань монголам. Тим часом, місцеві князі, наприклад Юрій Пороський, пішли служити до впливовіших руських володарів...
Монгольське правління на Черкащині тривало аж до 1362 року, коли великий князь литовський Ольгерд приєднав наш край до литовсько-руської держави.

                                                                                                         Джерело:vechirka.ck.ua