Навесні 1947 року перші будівельники розпочали роботи на новій грандіозній будові Радянського Союзу – залізниці Чум-Салехард, що мала закінчитися біля Кам'яного Мису – нової військової бази для радянського флоту. Ідею побудови Сталіну підкинули німці.

В серпні 1942 року радянський вождь з подивом узнав, що північ країни, практично, беззахисна.  8 серпня німецький крейсер "Адмірал Шеєр" у пошуках транспортів союзників пройшов уздовж усієї радянської півночі й напав на місто Діксон, що в гирлі Єнісею. Дорогою німці потопили радянський криголам "Олександр Сибіряков". Потім обстріляли саме місто, вивели з ладу кілька невеликих суден і повернули назад.

Сталін не забув про цей рейд. На півночі мала постати нова фортеця і транспортний вузол. Для її будівництва необхідна була залізниця. Її й почали будувати силами ув'язнених, більшу половину яких становили українці – колишні упівці та їхні симпатики. Решту – прибалти, та побутовики. Третину будівельників складали кримінальні злочинці. За бажанням вождя будівництво велося дуже швидко і вже в грудні 1948 року була здана в експлуатацію 200-кілометрова дільниця.  Однак Сталіна чекало розчарування: Обська губа біля Кам'яного Мису виявилася занадто мілкою і не могла приймати океанські судна.

На 29 січня 1949 року в радянському уряді була призначена особлива нарада. Мали вирішувати, що робити з будівництвом військової бази. Того дня народилося нове рішення – продовжити залізницю на 700 кілометрів до Ігарки – порту в гирлі Єнісею. Будові присвоїли номер – 503. Вести її мали з двох кінців – від Салехарда та від невеличкого села Єрмаково на березі Єнісею. Обидва напрями мали зійтися на річці Пур. У перспективних планах уряду особливе місце відводилося продовженню магістралі: вона мала сягнути Колими й Чукотки. Утім усе будівництво велося без проекту – його виконали за півроку до смерті Сталіна.

Вздовж усієї траси – в тайзі, лісотундрі та тундрі  кожні 5-7 кілометрів зводилися табори для ув'язнених. Трактори, екскаватори доставлялися ріками Об та Єнісей. Інші вантажі – літаками. Баржами везли ув'язнених, що потерпали від голоду й холоду. Ні Салехард, ні Єрмаково не були пристосовані для великого напливу людей – ув'язнені часто залишалися ночувати на вулиці. Бракувало й залізничних колій – в основному привозили старі, царські, демидовських заводів, що були розібрані в інших місцях. Проект передбачав кожні 40-60 кілометрів нову станцію. Рух поїздів мав проходити зі швидкістю 40 кілометрів на годину. Через малі ріки зводили мости. Однак мостів через Об та Єнісей вирішено було не будувати – туди завезли два залізничні пороми. Вздовж усієї магістралі встановили телеграфні стовпи й налагодили зв'язок, що проіснував до 1976 року.

Утім будівельників чекали нові труднощі. За півметром копаного ґрунту розпочиналася вічна мерзлота. Будівельники порушували теплоізоляцію верхнього шару ґрунту, внаслідок чого починалися непрогнозовані деформації. Ситуацію ускладнювали так звані льодові лінзи – після танення яких утворювалися величезні провали.

Сучасники згадували, що конвоїри – так звана "самоохрана", набрана із кримінальних, часто розстрілювала будівельників, що не сподобалися. Вздовж усієї траси можна було побачити прив'язані тіла розстріляних ними. Утікачів виловлювали по невеликих селах та зимовниках, для чого влаштовували засади. Спійманого утікача прив'язували голого до табірної вишки. Узимку він замерзав, а влітку вмирав від утрати крові, спричиненого укусами сибірського гнусу. За неофіційними даними, на будівництві загинуло близько 100 тисяч осіб, а за офіційними – лише 7.

Однак на будівництві були й небачені  раніше пом'якшення. Керівник будівництва Василь Барабанов домігся аби за виконання 115% плану ув'язненому зарахували один день ув'язнення за два, а за 125%  – за три. Було налагоджене харчування. Кожний табір мав бригаду мисливців та риболовів. Інколи наприкінці зміни робітників чекав стіл із дорогими випивками та наїдками. Будівельники мали японські хутрові шапки з вирізами для очей. Загалом на будівництво витратили 42 мільярди сталінських рублів – 4 мільярди реформених хрущовських.

Але 5 березня 1953 Сталін помирає. Вже за 20 днів виходить постанова уряду про зупинення будівництва. Для його завершення бракувало 700 мільйонів рублів, а для консервації – 600. Попри це, радянське керівництво вибрало другий варіант лише для того, щоб з часом все покинути. Будова перетворилася на велетенський склад промислових товарів, з якого не один десяток років живилися місцеві жителі. Тут було залишено 2 залізничні пороми, 11 паровозів, кількадесят тракторів і екскаваторів. Валянки, щоб не дісталися місцевим задарма – спалювали. В залізних мисках пробивали дірки. З часом Норильський алюмінієвий комбінат викорчував і вивіз усі рейки. Від магістралі, в яку було вкладено один відсоток валового національного прибутку країни впродовж чотирьох років залишилася хіба алея.