Нині письменниця готує у світ завершальну книгу  про «Русалоньку із 7-В…». І вже за кілька місяців прихильники творчості  Марини Павленко зможуть отримати її до рук.

— Після того, як вийшла третя «Русалонька із 7-В…», Ви мали певні сумніви, чи варто продовжувати писати історії про дівчинку Софійку. Але все ж, згодом ми побачили 4-ту і ось чекаємо на п’яту частину захоплюючих пригод. Що підштовхнуло до такого рішення?
— Кожна з частин моєї «Русалоньки із 7-В…» писалась, як остання. Але так сталося, що герої ніяк не відпускали мене, а уманська земля підкидала все нові й нові історії…
Власне, кожна повістина — самостійна й завершена. Але всі вони взаємопов’язані, наступна є логічним продовженням попередньої. В усіх є трохи містики й магії (але не більше, ніж в нашому справжньому житті). У всіх на допомогу семикласниці Софійці (вона ж — Русалонька) завжди приходять трохи дивакувата прабабусина шафа, красива й добра тітонька Сніжана і безмежно відданий «третій зайвий» — Сашко Фадійчук…
Загалом же тетралогія «Русалонька із 7-В» — це твір про сучасних українських підлітків, про дорослішання, про пошуки власного «Я», про ставлення до рідної мови й до України, про родинні й товариські стосунки і, звичайно ж, — про шалене перше кохання.
Ось-ось вийде ще одна — вже остаточно завершальна книга: «Русалонька з 7-В плюс дуже морська історія», що і закріпить кардинальне Софійчине дорослішання. Ну, і, звісно, додасть пригод і пристрастей…

— За яким принципом обираєте імена та прізвища своїм героям? Якщо звісно це не авторський секрет.
— Зазвичай імена зовсім не випадкові. «Русалонька із 7-В або Прокляття роду Кулаківських» — народилась із драматичної історії одного родоводу, яку мені переказала, як запевняла сама оповідачка, остання спадкоємиця цього роду  Євгенія Іванівна Дульська. Я багато чого змінила й додумала, але хотіла залишити хоч якийсь зв’язок із дійсністю, тож прізвище «Дульські» стало близьким за етимологією: «Кулаківські».
Прізвище власників Монастирищенського замку Дахівських у «Русалоньці з 7-В та Загубленому у часі» лишень трохи «підкоригувалось» на «Дашківських»…
Ім’я чудового краєзнавця Уманщини Віктора Федоровича Гарбуза, який фігурує в тертій частині «Русалоньки…», не міняла зовсім: аби хоч так увічнити пам’ять про цю світлу й унікальну людину.  

— Ваші герої та їхні історії вигадані? Чи є хтось (щось) з власного життя?
— Про «Русалоньку із 7-В або Прокляття роду Кулаківських» уже мовилось. Щоправда, історію ту нині впізнати важко: в моїй уяві вона обросла купою нових подробиць, детективних ходів і абсолютно новою «мораллю». Та ще й переплелась — не тільки з такою ж, як у Кулаківських, проґавленою рідними дітьми долею України, — а й із цілком сучасною і цілком видуманою мною «підлітковою» сюжетною лінією. Лише характери здебільшого взяті із життя: Софійка, наприклад, багато в чому нагадує мою старшу доньку Олю, Ростик — молодшу, тоді теж, як і він, тримісячну, донечку Оксаночку.
Робота ж із продовженням цієї повісті — другою її частиною «Русалонька із 7-В та Загублений у часі», — наслідок випадкового знайомства з дивом уцілілим у Монастирищенському районі стилізованим під замок панським маєтком. Це суміш історій, почутих від місцевих селян, з особистими враженнями.
«Русалонька із 7-В проти Русалоньки з Білокрилівського лісу»: цього разу в перипетії-колізії Софійчиного кохання й шаленого суперництва вплітається історія нашої місцевої трипільської і притаманної тільки Уманщині  білогрудівської культур.
Те саме можна сказати про всі інші книги.

— У «Домовичку з палітрою» одна із сестричок стверджує, що у них під диваном хтось живе. Я пригадую себе в тому віці, теж вірила, що там хтось є! І це лише один приклад того, як вдало Ви передаєте дитячі емоції. В чому секрет такої влучності і майстерності?
— От Ви самі кажете: у Вас теж «щось» жило під ліжком! Тому, думаю, не варто заново винаходити велосипеда: варто просто пам’ятати, що всі ми — родом з дитинства… З якого, за великим рахунком, і не виходимо ніколи.

— Чому Ви пишете саме для дітей? А не для підлітків, чи самотніх дамочок.
— Навіть якщо оминути факт, що я є автором книжки «дорослих» оповідань «Як дожити до ста» й не менш дорослої повісті «Санта Лучія в кирзових чоботях», — думаю, важко назвати мої книжки призначеними тільки для дітей. Там, як і в реальному житті, тісно переплетені «дитячість» і «дорослість», завжди є підтекст, зрозумілий тільки старшим.

— Чому фантастика, а не детективні історії чи, наприклад, бульварні романи?
— Якщо казати про «Русалоньки…», то всі п’ять частин, хоч і не позбавлені фантастичного елементу, написані якраз на основі реалій непростої української історії (в основному це — матеріал Уманщини). А ще — цілком відповідають означенню «краєзнавчий детектив», як слушно назвала свого часу жанр «Русалоньки із 7-В» дослідниця Зоя Жук.
Навіть мої казки «Півтора бажання» навряд чи можна назвати «чистою» фантастикою: характери героїв і ситуації там доволі реалістичні.
Не так багато казкового  в моїх творах «Домовичок з палітрою» і «Домовичок повертається».

— Коли з’явилась перший задум написати книжку?
— У родині моїх батьків — учителів-словесників Степана й Ольги Павленків — Слово було навіть не на почесному місці: воно просто було всюди. Читати й писати (звісно, поміж шкільними справами, городами й доглядом курей-кроликів) — це було щось таке природнє, що на розмальовані й списані мною численні зошити в косу лінію спершу ніхто не звертав особливої уваги. Вони акуратно ув’язувалися в стоси й регулярно виносились на горище. Аж коли я опинилась у старших класах, тато взяв кілька моїх віршів і надіслав до районної газети. Відтоді й почалось.

— Як правило, кого обираєте першим критиком для написаного?
— Свіжонаписані тексти завжди першими читають чоловік Володимир і доньки Оля та Оксанка: вони роблять багато слушних суто практичних порад. «Остаточний» варіант даю на редагування своєму головному «цензору» — мамі, Ользі Павленко, і тоді, отримавши назад всіяний слушними правками текст, знову правлю і роздруковую.

— Настільною книгою є…
— Зараз для нас із молодшою донечкою настільною книгою є повість норвезької письменниці Марії Парр «Тоня Гліммердал». Прецікава, сучасна і життєва книжка!

— Як Ви оцінюєте стан україномовної дитячої книги? Що треба зробити, аби українська дитяча книжка потрапляла частіше до читачів, а не на запорошені полиці?
— Мене приємно вражає те, що я чую про величезну, послідовну й цілеспрямовану державну підтримку дитячої літератури (і читання взагалі!) у Норвегії, в Польщі, в багатьох інших країнах.
І водночас шокує те, що чую від чиновників місцевих. Мовляв, сфера культури в нас «занадто роздута»  і в бібліотеки, «м’яко кажучи, вже ніхто не ходить». За такі слова, упевнена, в будь-якій цивілізованій країні державний посадовець відразу «загримів» би з посади. А в нас — тільки отримують нові звання й нагороди…
Мовчу вже про повну відсутність пропаганди й фінансування.

— Що сучасна дитина має читати? Як взагалі виховати справжню людину? Поради для батьків.
— Звичайно, все залежить насамперед від батьків. Якщо вони не докладуть праці, не переконають власним прикладом — то ніхто інший (тим паче, самі діти!) їм не винен.
Я намагаюсь якнайбільше читати з молодшою донечкою. Залюбки освоюємо як улюблені казки мого дитинства, так і сучасні твори: пригоди шкідливого Суботика від Пауля Маара, пригоди кота Пелле Безхвостого від Ести Кнутсон, історії зворушливого хлопчика Ельвіса Карлсона від Марії Гріпе тощо.

— Помітила, що книги Ви підписуєте правою, а малюночки робите лівою рукою. Це авторська родзинка?
— Це незалежно від мене: з дитинства я малювала чомусь тільки лівою рукою (і всі мої ілюстрації чи навіть картини зроблені саме нею, лівою). А писати якось одразу й без жодних перевчать почала правою. Так і донині.

Досьє:

Марина Павленко
Дата й місце народження: 30 березня 1973 рік, село Старичі Яворівського району Львівської області.
Освіта: Уманський державний педагогічний інститут (нині — університет) імені Павла Тичини. Кандидат педагогічних наук, доцент.
Робота: Викладає сучасну українську літературу на кафедрі української літератури та народознавства Уманського державного педагогічного університету ім. П. Тичини.
Сім’я: чоловік і дві донечки
Творчість: автор поетичних, прозових, драматичних творів, публіцист, науковець,  член Національної спілки письменників України.
 

підготувала :  Дар’я  Дяченко