Марина Павленко — поетеса, письменниця, художниця, науковець, а ще — мати двох дочок і дружина. Її книга «Русалонька із 7-В або прокляття роду Кулаківських» опинилися у списку видань, які з наступного року вивчатимуть семикласники українських шкіл.
       Книжка розповідає про сучасних українських підлітків, про дорослішання, про пошуки власного Я, про ставлення до рідної мови й до України, про родинні й товариські стосунки, про морально-етичні, суспільні й навіть екологічні проблеми і, звичайно ж, — про шалене перше кохання.
       — Наскільки неочікуваним було дізнатися про те, що одну з кращих Ваших книг вивчатимуть у школі?
    — Звичайно, мені таке й приснитись не могло. Але — сталось… Вдячна уважним людям, які помітили мій твір і порекомендували школярам. Також сподіваюсь, що в цьому разі не станеться «протилежного» ефекту й діти не зненавидять черговий хрестоматійний твір. Він — легкий, динамічний і — про них самих… А також сподіваюсь, що вони не зароблятимуть за нього поганих оцінок…
      — Розкажіть передісторію появи Русалоньки.
    — Перша частина тетралогії народилася з драматичної історії одного родоводу, переказаною мені, як запевняла сама оповідачка, останньою спадкоємицею цього роду — світлої пам’яті Євгенією Іванівною Дульською. Я багато чого змінила й додумала, але хотіла залишити хоч якийсь зв’язок із дійсністю, тож прізвище «Дульські» стало близьким за етимологією: «Кулаківські». А потім пішли всі інші книги, і кожна з них так чи інакше пов’язана з Уманщиною.
      — Русалонька — це Марина Павленко. Чи вигаданий збірний образ?
     — Частково, мабуть, це справді я: кожен образ ми — хочемо того чи ні — пишемо трохи з себе… Але більше тут рис моєї старшої доньки Олі: тоді семикласниці, нині — студентки Київського художнього інституту.
     — Якими бачите своїх маленьких читачів? Оцініть смаки сучасних дітей.
    — Думаю, що сучасна дитина, попри всю свою «просунутість», залишається такою ж беззахисною перед світом. Вона так само потребує любові, хоче комусь виговоритись (аби лиш було кому слухати!!!), комплексує через якісь свої вади і живе тими ж почуттями, якими жили свого часу й ми. Інша річ, що, як сказала сучасна письменниця Євгенія Кононенко, сучасні діти живуть в умовах «кольорового шуму» й моря інформації. Вони стають перебірливіші і щодо книжок. Вони прагнуть яскравіших, динамічніших і значно «доросліших» (без сюсюкання й штучності) історій, і це нормально.
     — У душі відчуваєте себе ровесником своїх шанувальників?
А чом би й ні? Дитиною зображала з ляльками велику маму, зараз — по-дитячому прагну якогось вигаданого загадкового і захищеного світу — де та лінія, котра визначає межу між дитинством і дорослістю в кожній людині?
     — Чи багато самі читали в дитинстві?
     — О, дуже багато! Я читала все без розбору. Добре, що в татовій домашній бібліотеці було підібране все зі смаком, але ж я читала й усе, що потрапляло під руки «збоку»!.. Пригадую, коли мені, малій, попадала якась чергова радянська «революційна» книжка, то популярне там слово «незаможники» (незаможні селяни, що боролися з експлуататорами) я трактувала як «незаміжні» і мужньо читала далі, чекаючи, коли мої герої поодружуються…
      — Які книжки, на Вашу думку, треба обов’язково прочитати дитині, підлітку?
    — Роздавати поради не берусь, розкажу просто про власний досвід. Звісно, намагаюсь якнайбільше читати з молодшою донечкою Оксанкою (старша вже, слава Богу, робить це сама). Класикою тут залишається Астрід Лінгрен, надто ж її «Расмус-волоцюга», «Лотта з Бешкетної вулиці» й «Роня, дочка розбійника». Залюбки освоюємо як улюблені казки мого дитинства: «Малий Пік-Пок» Адама Багдая, «Сіано чорний, Сіано білий» та інші сумні загадкові казки Крістіана Піно, теж сумні й загадкові казки Андерсена, драматичні, але завжди зі щасливим кінцем казки Вільгельма Гауфа, «Маленький принц» Екзюпері, над яким проплакали удвох цілий вечір.
    — Хто з сучасних дитячих письменників України є для вас авторитетом? Чиї книги із задоволенням порекомендуєте?
        — Нам з донькою сподобались пригоди шкідливого Суботика від Пауля Маара, пригоди кота Пелле Безхвостого від Ести Кнутсон, пригоди Невсідомика від Бенні Андерсен, історії зворушливого хлопчика Ельвіса Карлсона від Марії Гріпе, жорстока у своїй правдивості «Дивовижна подорож кролика Едварда» від Кейт діКамілло… Справжніми відкриттями для нас стали «Сни шовкопряда» Оси Ґан Шведер, «Мишка Зіта» Вітаутаса В.Ландсбергіса і особливо — «Тоня Гліммердал» Марії Парр. Звичайно ж, дитячі часописи: «Малятко», «Ангелятко», «Барвінок».
      — Коли почали писати? Що стало головним мотивом взятися за перо?
     — На літературну стежку мене «виштовхали» колись батьки: вчителі-словесники, дуже талановиті літератори Степан та Ольга Павленки. Також дякую своєму літературному «хрещеному батькові», гарному письменнику й перекладачеві Дмитру Чередниченку. Велику роль відіграла й підтримка газети «Кримська світлиця» і її головного редактора, письменника Данила Кононенка. Віктор Кордун, Юрій Мушкетик, Галина Кирпа, Роксана Харчук, Осип Зінкевич, Людмила Тараненко, Петро Перебийніс, Володимир П’янов, В’ячеслав Медвідь, Михайлина Коцюбинська, Іван Складаний, Ніна Герасименко, Володимир Поліщук, Роман Кудлик і його «Дзвін», редактор журналу «Барвінок» Василь Воронович, редактор часопису «Березіль» Володимир Науменко… Хай вибачить той, кого, може, зараз не згадала... Але я вдячна їм і вдячна Богу, що завше посилав мені добрих людей…
     — Як довго Ваша перша книжка йшла до читача?
     — Це сталось якось швидко, я й озирнутись не встигла… Мій поетичний рукопис переміг в Міжнародному літературному конкурсі «Гранослов». Як наслідок — через рік він вийшов збіркою «Бузкові зошити». Це було в 1997 році. Без мого втручання, дякуючи тодішній державній підтримці книги (сьогодні про таку, на жаль, не йдеться!) й добрим уважним людям, яких згадувала вище…
   — Хто з письменників чи поетів на початкових етапах справив на Вас найбільше враження? Когось наслідували?
    — О, перелічувати можна безконечно!.. Весняний розмай «Лісової пісні» Лесі Українки, мудрість оповідок Божени Нємцової, містичність Стефана Цвайга, інтрига сюжетів Ірини Вільде... Від японського хоку назавжди зосталось відчуття минущості й краси світу, від Болеслава Пруса — глибина переживань, від Кнута Гамсуна — сліпучий спалах сонця після серпневої грози... Антонич, Плужник, Свідзинський, Тичина... З сучасніших — Ігор Калинець, Ірина Жиленко, Ліна Костенко, Василь Слапчук. Список — поповнюється невпинно.
      — Чи легко зараз письменнику та ще й з провінційного містечка видаватися?
      — Як на мене, сучасні технології взагалі нівелюють поняття «провінційний» і «столичний»…Тут уже річ, мабуть, і в талантові і, коли хочете — в таланові, тобто в елементарному везінні. Я вдячна долі, що мені — пощастило.
    — Є шанс заробляти на книгах?
    - Заробляти — так, багатіти — навряд…
   — Чи може Інтернет, електронні версії книг стати альтернативою класичній паперовій книзі?
   - Час покаже, як воно буде далі, але для мене звичайна книжка завжди лишиться нічим не перевершеною. Запах, шелест   сторінок, можливість спати з нею, читати її разом з дитиною, — всі ці «дотикові», «зорові», «слухові» й «запахові» враження не замінить жоден електронний носій.
   — І наостанок, наскільки надихають Умань, Уманщина? Чи допомагають писати?
   — Так, звичайно. Майже у кожній моїй книжці Умань і Уманщина тотально присутні: як у прямому, так і в переносному значенні. Що переказувати? Почитайте — пересвідчитесь!

Підготувала Дар’я Дяченко