Тисячі уманчан вже давно зачитуються його матеріалами та дослідженнями з історії міста та регіону, однак  мало хто знає, про те, що колишній військовий Владислав Давидюк отримав можливість займатися улюбленою справою лише після 25-річної служби спочатку в ЗС СРСР, а згодом вже незалежної України.

– Я – корінний уманчанин. Дитинство моє пройшло у мікрорайоні Івангородське передмістя, –  каже  Владислав Давидюк. –  Мало хто знає, що саме цей мікрорайон, розташований над Осташівським  ставом є одним із найстаріших в Умані. А от, наприклад, Лиса Гора, Міщанка – порівняно молоді м. До речі, історією захопився я ще в школі. Цей предмет був одним з найулюбленіших. Окрім того, для позакласного читання у бібліотеці завжди обирав книжки про історію українського козацтва. А от щодо історії міста Умань, то тоді літератури було не так і багато. Буквально кілька видань. І їх доводилось пошукати.  Перечитав все, що вдавалося знайти. Цікавила історія  кожного куточка міста.

Після закінчення школи Давидюк  вступає до технікуму механізації. Там здобуває фах – «технік-механік».Згодом, 19-річного Давидюка забрали на строкову службу до лав тоді ще Радянської Армії.

– Прослужив я недовго. Всього 9 місяців. А потім скористався можливістю вступити до Вищого військово-політичного училища, що було в Дніпропетровську. Там, до речі, окрім військового фаху, паралельно курсанти здобували і цивільний. Так я отримав спеціальність  і викладача історії. Вчитися у військовому виші в ті часи було, ой, як нелегко, хоча цікаво. Так, наприклад, щонеділі для нас, курсантів, влаштовували так звані «спортивні свята» за містом. Для цього потрібно  було пробігти 3 кілометри  до Донецького моря  (прим. авт. – водосховище),  там на нас чекали кількагодинні змагання – підтягування, біг, футбол. По завершенню змагань – три кілометри бігли назад.  І вже після цього можна було  у звільнення йти, якщо сили були, – сміється. – А ще ходили на навчання за 40 кілометрів у літній табір, на плечах несли повне військове спорядження, зброю. До місця призначення діставалися за 8 годин. Заняття проводились у польових умовах за будь-якої погоди. Це була хороша школа!

По закінченню вишу молодого офіцера Давидюка направляють у Володимирську область Росії.

– Це 170 км на схід від Москви. Гарне місто. Його, як і наш Київ,  штурмували монголо-татари. І архітектура старої частини міста там цікава, така, яка була у нашій столиці за часів Київській Русі. Любив ходити вулицями Володимира, коли була така можливість. Адже служив я не в обласному центрі. Наш гарнізон і військове містечко були розташовані за 50
кілометрів від нього, у сосновому лісі на болотах.

Згадує:

– Зима у тих місцях розпочиналася на місяць раніше. Намітало за зиму метрові кучугури.  Морози сильні були. Саме там, у Володимирській області, уперше почув, як виє хуртовина. Ніколи до того не чув, щоб вітер так завивав, наче звір.

Додає:

– Природа там, звісно, надзвичайно гарна. Багато ягід та грибів. Грибів узагалі, як кажуть,  – море.  Я з дружиною та дітьми часто вибиралися на тихе полювання. Набирали повнісінькі кошики опеньків.  Ними там були просто вкриті стовбури дерев. Тоді помітили таку особливість – тамтешні мешканці не збирали опеньки, а збирали лише «благородні гриби». А ми ходили частіше за все саме за опеньками, адже  звикли до них, бо вдома, на Черкащині,  такі збирали. Та й дружина  готувала їх надзвичайно смачно. До речі, і ті сусіди, які не збирали ці «неблагородні» гриби, залюбки взимку ласували маринованими дружиною опеньками.

Доки йшла військова служба, історію рідного міста чоловік не досліджував.  Займався виключно роботою.

– Звісно, коли під  руки попадала цікава книга, то із задоволенням читав її, проте науковою роботою займатися не було часу.

З розпадом СРСР Давидюк із сім’єю та дітьми перебирається на рідну Черкащину.

– Влаштувався в Умані на місцеву базу охорони, де охороняли військову техніку, якої тоді було чимало. А з 1995 року перевівся у 137 зенітно-ракетну бригаду звідти і вийшов згодом на пенсію

Саме на пенсії офіцер у відставці вирішив нарешті присвятити себе улюбленій справі – історії.

– Почав читати, більше цікавитися історією Умані та Уманщини. До речі, я ж за фахом історик, там у воєнно-політичному вищому училищі давали і невійськову спеціальність – викладач історії. А коли запропонували попрацювати в краєзнавчому музеї – погодився. Коли ще випаде така можливість - бути настільки близько до історії.

І вже п’ять років історик, старший науковий співробітник Уманського краєзнавчого музею відділу історії та природи  Владислав Давидюк розповідає уманчанам історію рідного краю. Нині на його рахунку два томи «Історії уманських вулиць», що вже побачили світ та знайшли своїх шанувальників.

–  Ідея працювати над дослідженням історії уманських вулиць, вивчаючи кожну будівлю назрівала давно. І коли вже було зібрано досить архівних матеріалів – вирішив засісти за систематизацію та дослідження матеріалів, що були. Тоді і не думав, що буде не одне видання, а цілих три, - сміється. – Але робота захоплює. Це надзвичайно кропіткі і цікаві дослідження. Коли перелистуєш стоси архівних газет та фотоматеріалів, вчитуєшся в пожовтілі від часу сторінки книжок, журналів, занурюєшся у цікавий світ історії. Так за цей час мені вдалося стерти чимало «білих» плям в історії нашого міста, наприклад, що в Умані ніколи не існувало готелю «Європа», був «Новоєвропейський» та ін., - каже він.

А нещодавно чоловік систематизував історію Уманщини, що публікувалася на сторінках видання «Київська старовина» у кінці 19-го століття та уклав усі матеріали у двотомне видання, по півтисячі сторінок кожне.  А нині він завершує  роботу над  третьою – останньою -  книгою із циклу «Історія уманських вулиць». Планується, що видання побачить світ та порадує своїх шанувальників вже наступного року.