«Нема у мене фоток з автоматом. Вибачте. Соромно мені за це, – читаємо на сторінці у Фейсбук відомого українського казкаря, нашого земляка, уманчанина Сашка Лірника. – Але роблю що краще можу».

«Вісті Черкащини» поспілкувалися з ним напередодні й довідалися, чим займається. Як більшість пересічних українців, Лірник переказав свої гроші, що збирав на видання книжок, на ЗСУ. А потім став щодня записувати казки і виходити з ними в ефір.

– Коли це все почалося, до мене дзвонили багато мам з проханням розказати дітям казку. І я розказував. А в мене така практика є, бо я в 15 році хлопцям з фронту теж розказував по телефону. А потім думаю: одній-двом розкажу – і все. Так не піде. І тоді один мій товариш, який має більше можливостей, допоміг мені зробити студію. Де саме – не буду казати. Може, в хліві на сіні, – сміється. – Ми спробували – і в нас вийшло. Я повідомив мамам, що буду розказувати казки, аби розрадити їхніх діток. Спочатку не було багато глядачів, а потім почався такий скачок – як раз тоді багато діток з мамами повиїжджало закордон. Спершу у різний час читав казки, а потім, знаючи принципи телебачення, почав виходити в один і той самий час – о 12.00 за Києвом. Під бомбардування, звісно, я не можу вгадати, але казка залишається в записі, її можна ввечері подивитися, – розповідає Лірник.

Тепер його казки транслюють на радіо в Польщі, Чехії, Іспанії. І всюди, де зараз є українські діти. Вихователі сиротинців просять також, і він відсилає на електронку. І бійці слухають теж. Кажуть, що це важливіше за новини. Бо новини серце рвуть, а його казочки лікують.

Отож казки – теж зброя. Наша зброя, що зберігає українську ідентичність, – переконаний автор.

А ще він написав сценарій мультика про війну і українських характерників. Обіцяв, що скоро побачимо.

Ось посилання на його сторінку у Фейсбук. Заходьте і дивіться.

Ліна Яловська

А ми пропонуємо вашій увазі вірш, який Сашко Лірник написав до війни, але він такий актуальний сьогодні.

МИ

На Черкащині

Не пропащі ми

Ні в Маньківщині,

Ні на Шполянщині

Ані в Умані –

Гайдамаччині,

Ані в Корсунщині

Покозаченій.

Ми у Смілі,

Ми у Калинівці,

Ми у Жашкові,

І в Христинівці.

І у вольностях

Трахтемирівських,

І в обох куренях

Стебліївських,

В Чигиринських

Фортецях козацьких,

В Сабадаських

Возах чумацьких.

І у лісі

В Яру Холодному,

І в селі під Дніпром

Потопленому.

З Кобзарем

На кручах Канівських,

І з конем

На лугах Чорнобаївських,

І у Лисянці під горою,

І в Ладижинці над водою,

І в Буках в кам’яній протоці,

Під дубами в Звенигородці.

Не останні ми в цьому світі.

Ми – це сині волошки в житі !

Ми – це хлопці дужі й вусаті,

Ми – це дівки красиві й косаті,

Ми– це в хаті як у віночку,

Ми – це стіл накритий в садочку,

Ми – це тато, і мама, і баба,

І у діда курочка ряба!

Всі дівчата в нас

З перцем трошки!

Ну а парубки –

Котигорошки.

І опівночі ви повставали,

Бо це ми у похід засвистали!

Ми веселі і навіжені,

Ми – це шабля й коса у жмені.

Ми – сталеві плуги і багнети

І Легедзинські два кулемети.

Ми потилиці не схиляємо,

І об землю лихом вдаряємо!

Понад Бугами,

Понад Росями,

Та у росах ногами босими.

Ми засіємо і пожнивуємо,

І снопи у копи наскиртуємо.

Ми кохаємо і співаємо,

На сорочках світи вишиваємо.

Ми прокинемось,

Всіх розбудимо,

Ми бідою

Біду перебудемо.

Засміємося, не заридаємо,

В чорнозем її поховаємо!

Закопаємо, заборонуємо,

Ми страхи усі

Перетанцюємо.

Як наваляться –

То упремося!

В шиях жилами

Понапнемося!

В’язи скрутимо,

М’язами випнемось.

А не вийде –

То ми собі викрутимось!

Де упадемо –

Там і встанемо!

Знову з прискалком

В світ цей поглянемо!

Сміхом блискавки

В небі скрешемо,

Знову тернами

Чуба розчешемо.

В вишиванках

З трипільськими знаками

Знов відродимось

Поміж маками.

Передужаємо,

Не попустимо!

Україну з плечей

Не впустимо!