Те, що Голодомор 1932-33 років на українських етнічних територіях є геноцидом, найповніше може показати порівняння його з голодом у Казахстані, який відбувався у той самий час. Про це доктор історичних наук Володимир Сергійчук сказав на науковому семінарі, присвяченому даній проблемі.

       "Голодомор в Україні і Казахстані справді має багато спільних рис, але є і разючі відмінності, які дають підстави говорити про те, що Голодомор в Україні є геноцидом українського народу", - повідомив історик.

       На його думку, визначальним є той факт, що казахам було дозволено виїздити у сусідні регіони, які від голоду не потерпали. Сергійчук розповів про це, порівнявши становище голодуючих українців та казахів у межах Казахстану.

     "Яким голод був для казахів і для українців у Казахстані? - веде далі Сергійчук. - Голод в Казахстані можна поділити на два напрямки — голод власне хліборобів, якими були переважно українці, і голод казахів, які годувалися за рахунок худоби. Тому коли заможних казахів розкуркулили і забрали в них коней, то вони залишилися без засобів до існування. Казахи, які були ближчими до кордону із російськими, узбецькими, киргизькими регіонами або з Китаєм, взяли все, що могли, й пішли у ці регіони шукати порятунок від голоду. Українці ж цього не могли зробити".

     Крім того, переконує історик, влада сприяла порятунку казахів. Як доказ він наводить офіційні документи вищого та місцевого рівня влади:

        "Дуже вражаюча різниця — казахів, на відміну від українців, ніхто не зупиняв. Відомо, що коли ми говоримо про ознаки геноциду, то головною є зумисні дії влади на знищення певної групи населення. Казахська влада не приймала рішень, щоб заборонити виїзд казахів. Були постанови у Москві, зокрема постанова від 22 січня 1933-го, але вони не стосувалися Казахстану. Вони стосувалися чітко Кубані і селянства УРСР. Інших регіонів Радянського Союзу не зачіпали. Крім того, була команда з Москви приймати казахів у інших регіонів і таким чином рятувати від голоду. Є також документи, коли казахська влада у 1933-у просила сусідні регіони не повертати у Казахстан людей, бо там ще були "продовольчі труднощі".

    Володимир Сергійчук заперечує думку про те, що Голодомор був наслідком непрофесійної політики радянського керівництва, оскільки бачить кардинальну різницю у діях центральної влади щодо різних регіонів.

    "Мова йде не лише про фізичне знищення українців — а це перша ознака геноциду. Їх не пускали в інші регіони й не давали можливості виміняти або іншим чином отримати хліб, як пускали казахів, — друга ознака. Влада не звернулася до світового співтовариства, щоб дати допомогу голодуючим українцям, тобто свідомо промовчала — третя ознака геноциду. У зв'язку з Голодомором було припинено українізацію — четверта ознака".
     На останній тезі історик зупинився окремо. Він згадав Постанову ЦК ВКПб про припинення коренізації у зв'язку з незадовільною здачею планів хлібозаготівлі 14 грудня 1932 року і її наслідки, зокрема згортання українізації не лише в УРСР, але і в кубанських станицях — закриття українських шкіл, театрів та інших україномовних установ.

      Сергійчук підкреслює, що ця постанова стосувалася і Смоленщини — білоруських етнічних районів. Однак, там не було припинено діяльність жодної білоруської школи чи білоруської організації, які почали діяти в рамках коренізації.

    Таку політику щодо українців Сергійчук вважає ознакою "духовного геноциду", оскільки вона безпосередньо була пов'язана з політикою голоду.

   Ольга СКОРОХОД