Навколо “17 миттєвостей весни” – найпопулярнішого серіалу радянських часів, завжди точилися розмови, про нього ходили анекдоти і справжні легенди.

Справжні ж таємниці створення серіалу не менш цікаві. Скажімо, мало хто знає, що сцени в приміщеннях “будівлі РСХА” – головного управління імперської безпеки гітлерівського Рейху, насправді знімалися в знаменитій на всю Росію Бутирській в’язниці, яка продовжує діяти і при Путіні-Медведєві. У масовці в ролях військовослужбовців охорони РСХА знімалися курсанти Московського вищого командного училища КДБ СРСР. Володимир Путін, який саме здобував диплом юриста, в кіно не знімався, але якраз через два роки після прем’єрного показу стрічки пішов служити в КДБ…

“Перебіжчиком” виявився тільки московський ресторан, у якому до Штірліца, який прийшов в ресторан на зустріч зі зв’язковим, за сюжетом чіплялася п’яна дама з хутром лисиці на плечах – заклад “продався Заходу”, і там був відкритий перший в СРСР і досі діє найбільший в Європі ресторан мережі “Макдональдс”, такої не любої російським націоналістам…

Після того, як фільм був вперше показаний на телебаченні, режисер Тетяна Ліознова отримала від глядачів 12 мішків листів і прочитала всі їх до єдиного. Цікаво, що оцінюючи фактично пригодницький бойовик, глядачі відзначали і надзвичайно “м’яку” роль другого плану – фрау Зауріх, німецьку бабусю, якою опікувався Штірліц.

На час зйомок акторці Емілії Мільтон виповнився 71 рік – вона народилася на Черкащині 1902 року в родині уманського єврея Давида Мільтона… До “17 миттєвостей…” Мільтон багато грала в театрі, знімалася і в кіно, розпочавши на Київській кіностудії Довженка з довоєнних “Тома Сойєра” і “Богдана Хмельницького”. Якраз перед запрошенням у “17 миттєвостей…” мала роль у не менш легендарному серіалі “Слідство ведуть знатоки”.

Знімаючи “17 миттєвостей”, режисер Тетяна Ліознова ввела роль фрау Зауріх, щоб якось “олюднити” образ розвідника, пом’якшити занадто вже серйозного героя. Зіграти стару німкеню запросила Емілію Мільтон, яка вже була однією з легенд театру, актрисою масштабу Раневської, Зуєвої, Пельтцер.

Емілія Мільтон-Краснопільська була однією із засновниць і перших героїнь театру “Червоний факел”. У молодості вона мала натовпи шанувальників і гучний успіх у знаменитому пролетарському театрі, який об’їздив мало не всю країну. Актриса великого темпераменту, вона грала ролі молодих героїнь – її найкращою роботою тих років називають Діану в “Собаці на сіні”. Відповідальну роль вона могла підготувати за два-три дні.

Вона обожнювала театр. Ефектна, струнка жінка, вона буквально електризувала публіку пристрасною мелодекламацією на революційну тематику, а через мить, нарівні зі статистами, із задоволенням зображала за лаштунками завивання вітру… Емілії Мільтон були підвладні найрізноманітніші палітри: і лірика, і гумор, і найглибший трагізм.

Після відходу від “Червоного факела” актриса довго шукала нову сцену. Працювала в Київському театрі російської драми, в театрі імені Моссовєта, нарешті, вже назавжди, осіла в Московському театрі ім. Гоголя. Там Мільтон зіграла масу цікавих ролей і завоювала щиру любов глядачів.

Звичайно, справжня слава прийшла до Емілії Давидівни з виходом серіалу про Штірліца, який “понад усе любив старих і дітей”. Сцени зустрічей фрау Зауріх з радянським розвідником писалися буквально на знімальному майданчику, і актриса миттєво схоплювала будь-які вказівки та пропозиції, імпровізувала…

Про свою роботу з Емілією Мільтон режисер Тетяна Ліознова розповідала так: “Я попросила Юліана Семенова написати пару сцен з участю старої німкені, сподіваючись, що її зіграє Фаїна Раневська. Семенов знехотя щось вигадав – вийшла жахлива ахінея. Але я відразу вирішила, що придумаю все сама в процесі зйомок. Ми прийшли до Раневської додому і показали сценарій. Фаїна Георгіївна прочитала і жахнулася: “Це що за ідіотство? Хіба це можна зіграти?” Я стала виправдовуватися: “Фаїно Георгіївно, дорога, це тільки намітки!” Але вона була непохитна, і нам довелося піти. Тут я й згадала про Емілію Мільтон, яка знімалася в мене раніше у фільмі “Рано вранці”, де грала директора дитячого саду. У той період вона була у страшній печалі: у неї помер чоловік, було мало роботи в театрі, в кіно. Я майже ніколи не знімала в своїх фільмах артистів двічі, а тут зрозуміла, що саме з Емілією Давидівною мені буде легко. І виявилася права”.

Ролі не було взагалі, доводилося складати все буквально перед камерою. І Мільтон в цій ситуації виявилася незамінною. “Коли я бачила її роботу, її чергову сцену з В’ячеславом Тихоновим, мені так шкода було її відпускати, що я тут же сідала за сценарій і писала продовження їх зустрічей”, – зізналася Ліознова.

Ось герої в лісі. Фрау Зауріх в якихось страшних ботах, знайдених на складі кіностудії імені Горького. “А як ви думаєте, я ще сезон проходжу в цих черевиках?” – запитує вона Штірліца. Ця фраза народилася спонтанно, але актриса чудово її обіграла. Або милі букетики квіточок, які Мільтон дуже любила і самовіддано тикала їх Штірліцу в ніс – це ж справжня знахідка!

А шахи! Емілія Давидівна ніколи в житті не тримала в руках ні ферзя, ні слона. Треба було зобразити цього шахового аса, тим більше, що сама фрау Зауріх була дамою з яскраво вираженим почуттям власної гідності. Мільтон хапала фігурки абсолютно безграмотно, і доводилося її постійно осмикувати.

“Навіщо нам знадобилися ці шахи? – пояснила режисер. – Штірліц весь час думає. Він і за шахами думає. Старенька постійно щось бубонить: “Зараз я буду грати захист Каракай”, – проголошує вона. “Що ви зараз будете грати?”– не розуміє Штірліц. Ніхто не знав, що це за захист. Навіть я, яка і запропонувала цю фразу. Але ж вийшла чудова сцена.” “Ах, ви так? – вигукує фрау Зауріх, коли противник робить незручний хід. – Ні, так справа не піде! Ви так не ходили, і я так не ходила… ” Штірліцу все одно, він зайнятий своїми думками, а глядачеві цікаво …”

Але й цього здалося мало. Треба було скласти історію цієї жінки. Шахи, ворожіння – це лише шматочок життя, за який хапається фрау Зауріх. У неї була сім’я, помер чоловік, загинули діти… Ліознова попросила художника роздобути якісь дрібнички, які стара носила б з собою: намиста, флакончик із залишками парфумів, лорнет. Так народився цей мішечок, який фрау Зауріх дістає разом із шахами: “Це намисто моєї мами. Вона його дуже любила…” – каже вона.

А сцену вечірки Тетяна Ліознова придумала більше через Габі. “Мені було важливо клацнути по носі цю молоду особу, яка поклала око на Штірліца. “Чому фрау Зауріх ставиться до вас із такою ніжністю? – запитує вона у Штірліца в танці. – Може, ви нагадуєте їй її сина?” Штірліц мовчить. “Або вона вам нагадує вашу маму?” Так народилася моя улюблена фраза, яка розставила всі крапки над “i”.”З усіх людей на планеті я найбільше люблю людей похилого віку і дітей”. Габі до них не належала …

Найбільше я переживала і чекала ударів саме по цій сцені. Хтось міг заявити, що Штірліц взагалі “голубий”. Я дуже цього боялася. У мене була навіть написана сцена, можна сказати, любовна, якою мала починатися вся картина. Штірліц лежить на траві в лісі, а Габі збирає квіти. І коли вона сплела вінок і звернулася до нього з якимось питанням, раптом побачила, що він спить. І тут у сні він вигукує по-російськи: “Мама!” Заявочка для початку фільму була будь здоров! Але я цю сцену сама і відкинула. По-перше, мені потрібна була б Джульєтта Мазіна, щоб її зіграти. А по-друге, довелося б розвивати і тему цього російського “Мама!”. Мені так не хотілося вплутувати сюди гестапо! Загалом, все починається із зустрічі Штірліца з фрау Зауріх, чим я дуже задоволена і нескінченно вдячна Емілії Давидівні Мільтон за спільну роботу. Цю актрису, цю людину я дуже люблю”.

Останні роки життя Емілія Давидівна важко хворіла. Вона насилу виходила на сцену, підтримуючи себе незліченними ліками. З театру ж її відвезли до лікарні, звідки вона не повернулася.

Заслужена артистка РРФСР Емілія Мільтон померла 12 лютого 1978 року. Їй належать чудові слова: “Як кожній людині потрібно в житті своєму посадити хоча б одне деревце, так і акторові – залишити пам’ять про себе, навіть не образом у виставі, а рядками віршів, пісні …”