Я вже чекала у призначеному місці, як навпроти, по той бік дороги запримітила Дмитра. Не поспіхом, він спокійно йшов вулицею. Годинник показував рівно чотирнадцяту:

— Хм, вчасно, — трішки здивована такою точністю у нашому сучасному метушливому житті подумала я.

За плечима — студентський рюкзак, довге сіре пальто придавало худорлявому, трішки сутулому юнакові певної солідності, пише журналіст Олена Самотока на порталі "Зроблено в Умані".

Це 21-річний Дмитро Безверхній з Паланки, що на Уманщині. Він звичайнісінький студент-історик педагогічного вишу, який сповна використав можливість стати письменником і в результаті отримав літературне визнання. А тому й не дивно, що час від часу хлопець стає об’єктом надмірної уваги: «Гарна новина для шанувальників Конан Дойля, Агати Крісті та інших «метрів» детективного жанру: відбулася презентація збірки «Це ж елементарно, сер»; «Проза юного літератора з Умані набуває дедалі більшого визнання»; «Чашечка дива від Дмитра Безверхнього»; «Детективи уманського студента читає вся Україна» та інше.

…Доки я відігрівала руки за чашечкою чаю, мій співрозмовник діставав книгу за книгою, серед яких саме та, яка й привела молодого літератора до успіху і яка стала приводом для нашої зустрічі.

Знайомтесь! «Дружина молочника» — оповідання-детектив, яке посіло перше місце на конкурсі короткої детективної прози «Це ж елементарно, сер!», обійшовши інші більш як 300 захоплюючих історій і закріпило на той час за 19-річним Дмитром Безверхнім звання наймолодшого детективіста України.

…Ще в дитинстві він полюбляв листати газети і відшуковувати в них різноманітні замітки про культурний процес в країні, а потім записувати все те в саморобні книжечки зі старих зошитів. Починаючи зі старших класів, хлопець відчув потяг до літератури. На цьому шляху його супроводжувала вчителька української мови Галина Петрівна Боюс. Та особливу роль у становленні Дмитра як майбутнього письменника відіграв юнацько-дискусійний клуб «САПФІР» і зокрема його керівник талановита письменниця Ольга Тодчук (на жаль, нині покійна).

— Саме її настанови допомогли мені зрозуміти, ким я хочу стати і чого можу досягти. Вона допомогла мені повірити у свої можливості, розібратися у собі, — так згадує про свого наставника вдячний учень.

Під керівництвом Ольги Василівни на завдання Малої академії наук була створена прозова збірка «Алеями людських почуттів». Результатом такого потужного навчання стало друге місце на обласному рівні. Вже в цій роботі відчувалися «нотки» детективу, але через суперечливість заданій концепції збірки їх було усунено.

Школяр поступово розширював коло своїх можливостей, настає етап вже свідомої літературної діяльності. Першим тоді відкрив свої шпальти журнал «Дніпро». Це була невеличка новела «Листи».

Вихід на велику літературну арену відбувся у 2015 році, коли Д. Безверхній долучився до збірок лірико-романтичних розповідей «Теплі історії», зокрема, «Теплі історії: про дива, коханих і рідних» («Чашечка дива») накладом у 10 тисяч примірників розійшлася відразу, а далі читач не відпускав книгу ще цілий рік, що дало можливість збірці займати першість у рейтингу книг, що найчастіше купують в Україні.

А далі був переломний момент в творчості Дмитра: «Одного зимового вечора, ще в 2015 році, читаючи інформацію у соцмережі, я натрапив на повідомлення від організаторів проекту «ЛітМайданчик». Гарненька брошурка, з промовистими червоними літерами на білому фоні, так і спонукала до дій, закликала солоденькими словами, впливаючи на підсвідомість: «Ви ще знаходитеся в зимовій сплячці, час прокидатися, працювати, творити й розвиватися». Він відразу ж затримав на ній свій погляд і подумав: «А й справді, чому я ще не серед інших». І майже в останню мить відправив текст.

— Перед тим, як надіслати свою роботу, я все добре обміркував, оцінив шанси на успіх. Це мала бути проза на майже 20 сторінок, саме те, що мені потрібно, я зможу.

Та спочатку роботу Дмитра не зарахували. «Тоді я звернувся до організатора цього конкурсу Вікторії Михайлової. Проявивши найкращі людські якості, вона повірила в правдивість моїх доказів і детектив зарахували вже через тиждень після закінчення прийому творів».

— Я був впевнений в цій роботі. Зазвичай довго не можу узгодити назву, а тут навпаки — заголовок визрів майже відразу, і, на подив, текст мені повністю подобався (події відбуваються в Умані 1896 року, в готелі «Лондон»). Я і до сьогодні вважаю, що «Дружина молочника» — поки що моє найбільше досягнення. Для себе за мету я ставив просто потрапити у цю збірку, ну, хоча б у 15-ку, — пригадує усміхаючись. — Проте я зовсім не очікував, що мій детектив може сподобатися «метрам» жанру і в результаті отримає першість. Спочатку з більш як 300 творів вибрали 33 найкращих, де я зайняв останню позицію. Потім визначилися з 16-ма найдостойнішими, де я знову був останнім. Оголошувати почали з кінця. З кожним разом моє прізвище не звучало, я страшенно хвилювався, а потім і взагалі збився з ліку. Тому, коли оголосили переможця, тобто мене, я був збентежений, ніби захоплений зненацька.

Створювався детектив протягом двох місяців: абзацами, інколи і реченнями, а сама ідея вперше зародилася на парі: «Того дня було дуже холодно. І мені уявилося, що одній з моїх майбутніх героїнь теж було дуже холодно», — фраза «Мені її шкода» виринула сама по собі і Дмитро без жодних сумнівів розпочинає нею свою детективну історію, а згодом і зробить її основою твору.

Також вирішальним стало й те, що автор змінив кінцівку. Спочатку, за задумкою, мала бути інша жертва, а спосіб її вбивства — традиційне отруєння. Та, все проаналізувавши, письменник зрозумів, що це було б занадто шаблонно: «Я намагався «закрутити» сюжет так, аби максимально довго протримати інтригу до розкриття таємниці, наповнював деталями, якими так полюбляє смакувати читач».

Над визначенням переможців конкурсу працювали майстер сучасного українського детективу Андрій Кокотюха та письменник, перекладач Антон Санченко. Детектив Д. Безверхнього для журі видався суперечливим, але в підсумку — найкращим.

Згодом зізнається, що так званого першого читача в переможної «Дружини молочника» — не було. І це, як на мене, заслуговує на ще більшу повагу до автора. Та й, можливо, воно не дивно, адже ще задовго до початку конкурсу Дмитро багато читав детективи Агати Крісті: «Можливо, комусь і здасться, що вона (А. Крісті) – це застарілий варіант, проте для мене це класичний зразок для наслідування. Там така потужна психологічна лінія. Це справжня школа для вивчення детективу. Спочатку я часто звертався до її текстів за порадою. Сьогодні ця велична письменниця для мене — за взірець».

Про читання й книги, напевно, варто написати окремо, адже для Дмитра це як хобі.

– Останнім часом — це моя залежність. Візити до книгарні стали надто частими. Мушу ввести собі тимчасову заборону на купівлю книг, — бо просто не встигаю перечитувати, — зі смутком зізнається Дмитро.

На своїй сторінці у соцмережі хлопець регулярно робить такі собі звіти про прочитане, висловлює власне бачення, виступаючи в певній мірі в ролі критика. Інколи до подібних дискусій приєднується поважна аудиторія, серед яких зокрема відома українська письменниця Ірен Роздобудько: «Дмитре, дякую Вам (не через те, що Ви прочитали мою книжку (за що, звісно, я Вам вдячна)). В ваших «звітах» є щось дуже потрібне, не офіціозне, позарейтингове і тепле. Якесь людське. Ось за це я Вам і вдячна». Або ж коментар від землячки, члена Спілки письменників України, письменниці Марини Павленко: «О, дякую, Дмитре!!!! Я вже й забула про існування тієї моєї книжки (мова йде про «Санта Лучія в кирзових чоботях»), вже й тираж її давно розійшовся, а тут… Та ще й у такій поважній компанії… Дуже-дуже приємно!!!».

Також серед фаворитів Дмитра у сучасній українській літературі — Катерина Бабкіна (особливо роман «Соня»), переможниця конкурсу «Книжка року ВВС 2016» Тетяна Малярчук, звісно детективісти А. Кокотюха, Б. Коломійчук, на особливому місці класики Леся Українка та Ліна Костенко. Але це не повний перелік, бо прочитаним книгам вже немає ліку.

Важлива деталь, як на мій погляд, у цій справі і загалом в творчості Дмитра полягає в тому, що юнак намагається багато читати саме української літератури, або ж купує якісні україномовні переклади, «а не як злодій, скачує їх в Інтернеті». Через свої твори він якнайбільше намагається пропагувати українську культуру до чого закликає і своїх друзів. А нещодавно долучився до розробки черкаських програмістів мобільного додатка «Р.І.Д.» (значення: «Р» означає рід, «І» — історія, «Д» — духовність), який допоможе вчити українські слова та дізнаватися про історію українського народу (створив художнє наповнення цього безкоштовного мобільного додатка).

Коли «Дружину молочника» побачила Україна, а ім’я автора стало відомим — роботи побільшало: розпочалося літературне самоутвердження молодого письменника. Конкурс «Це ж елементарно, сер» для нього став своєрідною переломною точкою: «до» і «після». Згодом він знову візьме участь в ньому, ще раз підтвердивши свій талант детективіста, посівши третє місце.

На власному прикладі Дмитро вважає, що конкурси – це непоганий старт для початківців, або, принаймні, для тих, хто хоче займатися письменницькою діяльністю.

Коли запитую про секрет успіху, каже, не має, але вважає, що основним критиком його творів є читач, який і допомагає йому зорієнтуватися що писати. За відгуками деяких з них, всі його персонажі осучаснені, а події близькі до сьогодення і це тримає зв’язок уявний з реальним. Як каже сам автор, його персонажі літературно не вичерпані, кожному з них можна було б написати нову історію, або, наприклад, створити книжкову серію. Проте в майбутньому писати лише в жанрі детективу не збирається, бо вважає, що це обмежує, в певній мірі може виснажити, а одного разу і взагалі набриднути.

–  Як на мене, автори за таких умов швидко списуються.

Але це не сьогодні і не про Дмитра, наснаженого образами, ідеями, бажанням ділитися з читачем своїми міркуваннями, і в той же час набувати щось нове і для себе — конкурси, презентації, особисті лекції, розробки соціальних проектів…

– Що б ти не робив – ти робиш себе, – так пояснює хлопець своє активне життя.

Сьогодні Дмитро пише справжній шпигунський ретродетектив кінця ХІХ століття, з елементами історії. Згадає там автор Україну, зокрема і Умань. За обсягом це буде повноцінний роман, над створенням якого письменник працює вже майже рік.

– Не так багато часу залишається до початку Першої світової війни, в світі починають формуватися важелі впливу, і саме на їх протиріччі розвиватимуться усі події, — розкриває сюжет майбутнього, певно що не менш захоплюючого детективу.

…Непомітно для нас минули дві години продуктивного і в той же час цікавого спілкування. Іноді ми не помічаємо людей довкола нас, але за нагоди — відкривається цілий всесвіт. Так можна сказати і про мого співрозмовника молодого письменника Дмитра Безверхнього. Ерудований, всебічно розвинений, висококультурний, через свого читача він несе в світ українське слово й продуктивні ідеї. Переконана, за такими — майбутнє нашої країни.

Довідково. Час від час твори Дмитра Безверхнього з’являються в журналах «Дніпро» (новела «Листи», оповідання «Дзвінки», етюд «Діалог», детективна повість «Срібне люстерко, або Пані Ен ніколи не спізнюється на чаювання», стаття «Поезія сучасного життя, або Історії з мораллю»), «КОЛО» (статті «У ній живе маленький поет», «Крик мовчання двох королев», «Генрік Ібсен: по ту сторону зачинених дверей суспільства»), на різноманітних Інтернет-ресурсах. Він співавтор серії книг «Теплі історії» від видавництва «Брайт Букс», які отримали звання бестселерів у рейтингах мережі книгарень «Є»; один із авторів книг «Поетична Кліо». Отримав перемогу у літературному конкурсі «Європа» від журналу «Текст-Over» з оповіданням «Загублене літо»; призер літературного конкурсу «Витоки 2016» від університету «Острозька Академія».

До друку готується збірка оповідань різноманітної тематики (не детективної) в електронному вигляді «Життя було вчора».

Олена САМОТОКА