Валерій Семенович Романов – один з найактивніших членів Черкаського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів. Він приніс і передав у дарунок Музею історії Холодного Яру книгу, для якої до збору документальних матеріалів приклав максимум зусиль – «Освітяни Черкащини: жертви радянського тоталітарного режиму».

Вражаючий факт з цієї книги: понад 88 % (609 із 681-го) педагогів Черкащини, знищених людожерською системою більшовицьких спецслужб і концтаборів – за національністю були українцями. На другому місці серед розстріляних і ув’язнених – поляки (36). Найбільше було репресовано вчителів-українців Уманщини: 66 у місті Умані та ще 55 – в Уманському районі.

Нагадаємо: торік спільне журналістське розслідування газет «Козацький край» і «Прес-Центр» завершилося виясненням обставин загибелі під час повстання у Соловецькому концтаборі Петра Дерещука – колишнього уманського вчителя, офіцера-фронтовика Першої світової війни, старшини Армії УНР і повстанського отамана, який діяв разом з холодноярськими отаманами Гризлом, Нестеренком-Орлом, Цвітковським та Гулим-Гуленком. Редактори обох газет, Олег Островський та Андрій Кравець, разом з уманським журналістом Володимиром Гамалицею навіть побували на місці загибелі Петра Дерещука, а отець Василь Циріль, настоятель холодноярського храму Святого Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) відслужив молебень на місці розстрілу уманського вчителя на далекому острові посеред Білого моря…

У книзі згадується й інший уманський вчитель, Юрій Карась-Галинський, який став знаменитим. Як і Дерещук, він теж був на Соловках, проте зумів втекти з концтабору, добратися до підконтрольних Польщі українських земель і видати у львівському видавництві «Червона калина» книги «Пекло на землі» та «Червоний чад», зі сторінок яких Європа дізналася правду про те, що творилося на Соловках.

Так само багато вчиелів-українців потрапило під репресії у Золотоніському (42), Звенигородському (31), Драбівському, Христинівському, Катеринопільському (по 25), Канівському (24). Чигиринському і Смілянському (по 23), Шполянському (22), Тальнівському (21), Чорнобаївському (20) та інших районах Черкащини. Показовою була доля цілої вчительської династії з села Яблунів Канівського району, двох братів і сестри – Сергія, Матвія і Акилини Підгайних. Сергія розстріляли як «керівника контрреволюційної націоналістичної організації», Матвія засудили до 10 років концтаборів за те, що не доніс на брата, а Акилину випустили після 4 місяців перебування у тюрмі – кажуть, за десять царських золотих рублів, які осіли у кишені слідчого-енкаведиста…

Цікаво, що репресії тривали і після сумнозвісних 30-х. Геронтій Литвин з Нечаєвого на Шполянщині був відкомандирований до Західної України після Другої світової війни, директором школи у Григорів Монастириського району Тернопільщини. Мав там вчити дітей, чиї батьки воювали в УПА, як «любіть совєтскую родіну і лічно товаріща Сталіна». Натомість директор сам був запідозрений у симпатіях до ОУН, за що й засудили його 30 червня 1949 року до 15 років таборів з обмеженням у правах ще на 5 років. Останній сплеск репресій було зафіксовано в Умані у 1972-73 роках, коли арештували і засудили «буржуазних націоналістів – двох викладачів технікуму та студента сільськогосподарського інституту Богдана Чорномаза…

Книга «Освітяни Черкащини: жертви радянського тоталітарного режиму» – глибоке документальне дослідження трагедії справжньої еліти Черкащини, вчителів, які могли б навчати наступні покоління, як ставати справжніми українцями, гідними нащадками козацького роду. А саме цього й боялася тоталітарна система…