Мій батько, Микола Семенович Сніжко (царство йому небесне), не був кадровим офіцером, але в молодості, так сталося, чомусь увесь час “служив”. Спочатку була обов’язкова строкова служба, потім був резервістом, далі — фінська війна, опісля — визвольний похід у Західну Україну, що дозволив приєднати ці землі до Радянського Союзу. А далі — Велика Вітчизняна… І завжди, коли моя мати Варвара проводжала чоловіка на чергову воєнну кампанію, вона вручала йому чарівний, як їй здавалося, талісман (він мав оберігати її коханого від смерті) — кисет для тютюну. На ньому, прикрашеному вишитими власноруч квітами, ниткою й голкою було “написано” її благання “Вернися, Сеня!” Той кисет батько чіпляв до пояса і носив наче кобуру для пістолета.

І дивовижна річ: те материне слізно-сердечне благання діяло: татко щоразу після воєнних походів вертався. А потім, дивись, десь через рік у сім’ї народжувався хтось із нас, синів. Але росли ми, можна сказати, без батька, бо він весь час був десь на військовій службі. Коли ж почалася Велика Вітчизняна, батько відразу пішов на фронт. Як і мільйонам співвітчизників, йому довелося пережити усі страхіття боїв, відступу і навіть німецького полону. Смерть чатувала на нього щодень, але той чарівний кисет зі словами “Вернися, Сеня!” ніби беріг його: татко утік з полону, партизанив, а щойно Червона Армія погнала ворога з рідної землі, знову відправився на фронт. Із тим самим чарівним кисетом…
Як батько воював, ми не знали, але безмірно раділи, що він живий, коли одержували від нього фронтові трикутнички. У них батько хімічним олівцем писав, що “живий і здоровий”, чого й нам бажає. В кінці кожного такого листа приписував: ”Жду ответа, как соловей лета”.
Він воював уже десь мало не за межами України, а мати готувалася народити йому п’яту дитину. Війна була далеко, Але кругом — розруха, попелища, бідність. Звісно, ніяких пологових будинків не було. Народити дитя мала вдома. Пам’ятаю, як послала вона мене, малого, до сусідки, щоб покликав ту “бабувати”. Звали ту сусідку по-вуличному Бедринчихою. Я прибіг до неї і передав мамине прохання, бо мати “плаче й аж кричить”. Бедринчиха прибігла і відразу до матері:
— Варко! Я тобі допоможу, тільки за однієї умови: як народиться син, назви його Степаном…
Вона так просила, бо її син Степан ще десь воював і, якщо, не дай Боже, загине, то бабі буде хоч якась утіха — по сусідству бігатиме хлопчик Степанко…
— А якщо народиться дівчинка? — плаче мати.
— То назвеш Степанидою…
Так у кінці війни народився мій наймолодший брат Степан. А потім почали потроху вертати додому зранені в боях солдати. Прийшов і Степан, син Бедринчихи. У день свого повернення зайшов до нас, подивився на дитинча в колисці і сказав:
— Здрастуй, тезко. Я вернувся. Будемо жити!
І був той день, коли прибігли у наш двір по вулиці Некрасова у Смілі сусідські пацани. Кричать:
— Там ваш батько йде…
Ми, старшенькі сини, разом із мамою, залишивши у колисці Степанка, вибігли на вулицю назустріч батькові. А він ішов, помітно накульгуючи, із солдатським речовим мішком за плечима, у гімнастерці, що була геть вологою від поту. Мене ще тоді по-дитячому здивувало: чому на ній немає жодної медалі? Зате біля солдатського пояса красувався вишиваний, геть пропахлий махоркою кисет, той самий…
Мати плакала. Батько втішав її: “Не треба! Я ж вернувся…” Зайшов у хату, поколисав свого найменшенького: “Рости, козарлюго! Будемо жити!” Потім розв’язав речового мішка. Дістав звідти німецькі трофеї: мамі — гарне полотно, нитки муліне, голки, все для вишивання. Синам — іграшки, пера, ручки, альбоми для малювання, олівці, а мені дісталася ще й блискуча губна гармонійка. Не забув тато й про себе — привіз різноманітні столярні і слюсарні інструменти та перукарську машинку.
Вийшов у двір і почав перевдягатися — скинув свої старенькі чоботи-кирзаки, зітхнув: “Дійшов до дому!”. Одна нога його була геть понівечена осколками, червоніла шрамами, на пальцях боліли мозолі. Мати мила йому ноги і плакала: “Як же ти, бідненький, ходив із такими мозолями?”
Скинув він мокру від поту гімнастерку — і ми їз жахом побачили, що груди в нього геть вкриті шрамами.
— Оце, синку, і є мої медалі, — його погляд упав на мене. — Правда, вони не дзеленчать, але болять…
І з цими словами надіває на мою голівку свою пілотку із червоною зірочкою. Перевдягла мати батька в цивільне, він поголився, помився, а потім мама звернулася до нього:
— У зв’язку з твоїм поверненням треба щось смачненьке зварити — на тобі цього півника, піди в сарай, заріж… І ми зваримо смачнючий супець.
Татко узяв півника. Пішов у сарай і щось довгенько не повертався. Потім із сараю вибіг із кудкудаканням півень, а за ним вийшов батько.
— Що сталося? — запитує мати.
— Не можу…
— Що “не можеш”?
— Зарізати…
— Чому?
— Крові боюся. Не можу на неї дивитися…
— Ти ж три війни пройшов!
— Ну, то й що? Не можу. Хай півник ще побігає…
Святкували ми батькове повернення з пісним супом. Через якийсь час батько з допомогою того трофейного інструменту узявся щось майструвати. Але все те треба було в чомусь носити. То мати й пошила йому торбу для цього — вишила на ній різні квіточки, півників і візерунки, а посередині красивими літерами вишила такі рідні й промовисті слова “Будемо жити!”.

Микола Сніжко,
журналіст-ветеран “Черкаського краю”,
лауреат премії імені
Василя Симоненка “Берег надії”