Минулої п'ятниці о сьомій ранку з десяток жінок та чоловіків везуть на кравчучках великі картаті торби у сквер поряд із пам'ятником Котовському в Умані. Там розташований блошиний ринок.
Продавці розкладають товар. Щоб не забруднити, на землю стелять простирадла, покривала, дехто папір. Собі ставлять стільці.
— Вони тут не так заробляють, як общаються, одінокі почті всі, — перемовляються двоє жінок років 60 у хустках. Йдуть до Миколаївської церкви, що за 200 м.
69-річна Катерина Карабіна розстилає на асфальті невелике сіре рядно. Викладає спідниці, квітчасту шовкову блузу, книжки, чарки із синього скла.
— Торгую тут кілька разів на місяць. Чоловік почав пити, виносить із дому всьо. То я рішила сама продати, щоб йому ці гроші не досталися, — розповідає. Показує блузку жінці років 40. Пропонує поміряти.
— Та велика вона, ви ж самі бачите. Й у мене 70 гривень нема. У секонд-хендах за 75 гривень кілограм продають.
— Недавно ходив тут один, шукав дореволюційні іграшки. У мене був дерев'яний коник, ще прадід зробив. Я хотів за нього 180 гривень. Сторгувалися за 120, — говорить Олег Проценко, 70 років. Окрім дитячих іграшок та книжок, продає старе радіо, набір викруток і два біноклі, радянські ґудзики. Підходить Олена, 28 років. Не торгуючись, купує всі ґудзики по 2 грн.
— Якщо бачу, що людині товар треба, але грошей не вистачає, можу півціни скинути. Недавно жінка приходила з дитиною. Геть бідні, — говорить Дарина Гриневич, 57 років. — Те дитя побачило м'які іграшки, які від моєї доці залишися, і почало маму прохати, щоб купила. А в неї лише 25 гривень було. То я їй за ці гроші три великі іграшки віддала — кота Леопольда, сірого собаку й Міккі Мауса.
Неподалік під деревом розклав товар Володимир Пікалюк, 73 роки. Продає невелику жіночу сумку, розшиту бісером, за 45 грн, дерев'яні рамки для картин по 35 грн, білі кухонні рушники по 10 грн та старий темно-червоний костюм. За нього хоче вторгувати 100 грн. Двоє дівчат розглядають сумочку.
— Ти глянь, вона тобі ідеально підійде до випускного плаття, — каже Ілона, 15 років. — Це ручна робота, у секонді такого не візьмеш.
— Вийшов продавати речі другий раз. Жінка померла, діти живуть у Канаді, не помагають нічим. А мені щось їсти треба, пенсія-то мізер. Дуже боюся того моменту, коли все продам, — говорить Володимир Пікалюк. Віддає дівчатам сумку. 45 грн ховає у внутрішню кишеню затертого піджака.
До 10.00 майже ніхто нічого не продає. Від спеки торговці ховаються під дерева.
— Отак буває простоїш цілий день — і нічого, — додає Дарина Гриневич. — Ми тут усі одне одного знаємо, общаємося. Коли когось довго нема — переживаємо, що случилося. По  блошиному ринку завжди видно, як люди живуть. Чим важче — тим більше людей виносять із дому речі на продаж. Раніше тут торгували п'ятеро-шестеро чоловік. Зараз буває і 30 стоять.
Після 12.00 продавці розходяться. З кравчучками йдуть на зупинку. Володимир Пікалюк дорогою купує буханку чорного хліба та паску.