Уродженець села Жаб’янка на Лисянщині вчив воювати ефіопів. Про це повідомляє Прес-Центр.

Василь Біда навіть у свої 77 років і в цивільному одязі не може приховати військової виправки. А в голосі ще й досі бринить командирська криця і рішучість. І відчувається, що земна твердь досі не може замінити йому, капітану першого рангу, розбурхану морську стихію… Хлопчику з маленького села на Лисянщині, який в дитинстві не бачив більшої водойми, ніж колгоспний ставок, судилося приборкувати і Тихий, і Північний, і Індійський океани, бурунити води Балтики на бойових кораблях. Пройти шлях від рядового матроса до капітана першого рангу. На долю ніколи не скаржився. А було в ній, як кажуть у народі – часом з квасом, а порою – з бідою. – Життя мене не балувало, – розповідає Василь Демидович. – Рано залишився сиротою. Другою мамою для мене стала хрещена Ольга Григорівна, яка не мала своїх дітей. І її я мало не втратив під час війни. Вона була зв’язковою партизанського загону і одного разу потрапила до рук фашистів. Коли вели на розстріл через територію Бужанського цукрового заводу, мамі вдалося втекти. Та і я малий тоді вижив випадково – німецький солдат в останній момент вирішив залишити серед живих партизанського нащадка. Після війни доводилося заробляти на шмат хліба важкою працею в колгоспі, і науку здобувати. Закінчив школу переростком, у 19 років. Мої ровесники всі в армію пішли, а мене притримували, бо я один син-годувальник у сім’ї. Ви не уявляєте, яка в ті часи була ганьба для хлопця, який не відслужив в армії чи на флоті! Я таки добився, щоб цю помилку у військкоматі виправили, і невдовзі був призваний на флот. А через рік мене вже рекомендували до вступу в Ленінградське військово-морське училище, звідки вже лейтенантом був направлений на Тихоокеанський флот.

Василь Біда був із тих офіцерів флоту, чий службовий ріст залежав виключно від їхніх здібностей, працьовитості, майстерного володіння складною бойовою одиницею – військовим кораблем. Ці якості, вже після закінчення військово-морської академії, він демонстрував під час під час спільних навчань флотів Варшавського договору.

Перспективного офіцера не раз намагалися залишити в Головному штабі військово-морських сил СРСР, пропонували викладацьку діяльність, а він рвався в неозорі простори океану. Не випадково в Москві вирішили його направити військово-морським радником в Ефіопію, де в 1980-их роках йшла війна. Для проживання сім’ї важливого посланця уряд африканської держави виділив їм з дружиною Галиною цілу віллу. А важливість полягала в тому, що Василь Біда передавав свій великий досвід ефіопським військовим морякам безпосередньо під час бойових дій у Червоному морі. Разом з іншими військовими спеціалістами будували новий флот дружньої країни. Фактично, українець-інтернаціоналіст стояв біля його колиски, про що свого часу писали ефіопські газети. На жаль, в 1996 році, залишившись без підтримки СРСР, флот Ефіопії припинив своє існування.

За успішне проведення військової місії в гарячому – в прямому і переносному значенні – Червоному морі Василь Біда був нагороджений орденом Червоної Зірки. Потім було багато інших нагород, але ця – найдорожча. Як і місце на землі, де народився. Проживав він і в Москві, і в Ленінграді, і у Владивостоці, і в Ризі, а нині мешкає в Києві. Але зізнається, що завжди душа була в ріднім селі Жаб’янка, де крики жаб на тихому ставочку – миліші всякої музики. І сюди завжди вертався крізь усі шторми і відстані.