Андрій Дикун з тих людей, у яких немає часу на песимізм. І хоч оптимістом у нашій країні бути нелегко, він переконаний, що Україна неодмінно увійде до числа розвинених демократичних держав Європи. Звідси його непохитна впевненість і величезна витримка, щоб у нинішній нелегкий час на власному прикладі показувати, що вихід є. Головне, поставити ціль і невтомно працювати. Подібне під силу людям із мужнім характером, які, не чекаючи на допомогу інших, здатні діяти і досягати результату.
З Андрієм зустрічаємося в його будинку, що в селі Громи поблизу Умані. «Довгий час знімали квартиру на Пролетарській, відкладали гроші на власне житло. Тоді був саме пік цін на квартири. Тому вирішили купити будинок в селі поблизу міста. Власне, вистачило на цегляну «коробку» в Громах, яку з часом добудували», — випереджаючи перше запитання, розповів він.

«Родина — це не штамп в паспорті, це святе»

— Як часто приймаєте вдома гостей?
— Постійно. Одинокість — це не моє. Запрошуємо гостей на шашлики чи просто поспілкуватися, попити чаю. До речі, люблю чорний чай без цукру, з лимоном. А от до алкоголю байдужий.
—  Родинні свята проводите з рідними чи не проти запросити велику кампанію?
— Ні, в тісному колі. Головне свято — Різдво. Особливий вечір. Обов’язково маємо бути всі разом. Також збираємося на дні народження. Ми типова українська сім’я, яка дорожить родинними стосунками. Для мене і Діани (дружини — прим. автора) сім’я — це не штамп в паспорті, це святе.
— А де і як ви познайомилися?
— В одному з кафе в Умані. Вона була з подругою, яку я з дитинства знаю. Запросили сісти за столик. Познайомилися. Сподобалася. Обмінялися телефонами. На другий день чи через день набрав, запитав, як справи. Відповіла. Кажу: «Давай зустрінемося». Погодилася. І так крок за кроком. Згодом я дізнався, що її мама була моєю вихователькою в дитячому садку. Вона зятя ще далеко запримітила (посміхається).
— Чим Діана сподобалася?
— Добротою, ввічливістю, щирістю, простотою. Такою не награністю. Вона така, яка є. І це мені дуже подобається.
— Дату одруження пам’ятаєте?
— Більше скажу: пам’ятаю день нашого знайомства — 10 жовтня. З того дня, а це було 2005-го року, вважаємо, що почали зустрічатися. Для нас ця дата важливіша. Діана працювала в Києві. Потім приїхала в Умань. Зустрічалися довго. А одружилися 6 червня 2009 року. Відгуляли весілля. Нічого гучного. Запросили рідних, друзів і аграріїв, з якими працював. Вони чоловіки прості, люблять говорити тости. Родичі не знали, що роблять на весіллі, бо фермери взяли свято в свої руки (посміхається).
— Дещо наївно, але все-таки: для чого людині даються любов, кохання?
— (Задумується). Життя набуває іншого змісту, якщо когось любиш, якщо є для кого жити. Тому чим більше людей ти любиш, тим краще, тим ти стаєш багатшим. Що ж до кохання, то для чоловіка це не просто сказати: «Я влюбився». Чоловік, який кохає, повинен на себе брати відповідальність. За дружину, особливо коли вона вагітна і її треба оберігати, за дитину. Кохання рухає нами, робить нас добрішими, вселяє відчуття захищеності: ти зможеш витримати будь-який удар, коли знаєш, що поруч є та, кого ти кохаєш і яка кохає тебе.
— Влітку Ви стали татом. Разом вибирали ім’я донечці?
— Важко передати словами всю важливість цієї події — народження дитини. Я став татом. Що може бути краще! Що ж до імені, то обидві мої бабусі — Марії. Діана теж вибрала таке ім’я.
— Допомагаєте дружині з донечкою?
— Звісно. Тут я дуже вдячний виборам, бо раніше міг тижнями не бути вдома в зв’язку з роботою (посміхається). Намагаюся максимально довго бути зі своїми дівчатами: Діаною і Марійкою.
— Як рідні сприйняли, що Ви балотуєтеся до парламенту? Підтримали чи навпаки?
— Мої рідні далекі від політики, від виборів. Тому перша реакція була нейтральна. А через місяць усі сказали: правильно, мабуть, так і треба. Зараз в усьому підтримують.

«На генетичному рівні не виношу брехні»

— Ким Ви захоплюєтеся? Чи є ті люди, кого хочете наслідувати?
— На різних етапах були різні люди. Однак завжди прикладом для мене будуть батьки. Мені дуже пощастило з ними. Батько, якого вже, на жаль, немає з нами, — лікар, мати — теж лікар. Обоє з вищою освітою. Батько завжди казав: «Учись, козаче, — отаманом будеш». Рано за мене взялися. Заставляли вчитися. Кричали, гупали, соромили. Але тривалий час все було без толку (посміхається). Та головне — з дитинства залучали до роботи. Я знав, що у мене з понеділка по п’ятницю — школа, а в суботу і неділю ми риємо підвал в гаражі чи щось штукатуримо. Не було такого, що батьки робили, а ми з братом байдикували.
— Який принцип для Вас є основоположним у житті?
— Їх кілька. Перший — робити все від душі. Другий — бути чистим  у поглядах, ніколи не брехати. На генетичному рівні не виношу брехні. Третій — йти до кінця, до поставленої цілі. Щоб потім не було соромно ні перед собою, ні перед близькими, ні перед тими, хто тобі повірив.
— Що для Вас означає книга?
— Невід’ємна частина життя. З того, що я зрозумів, нових знань майже не має. Буває щось придумаю — радію. А потім читаю і бачу, що це вже було. Насправді є нові інтерпретації. Книги треба читати. До речі, зрозумів я це, навчаючись в Європі. Освіта не закінчується дипломом. Незважаючи на зайнятість, намагаюся щомісяця читати щонайменше дві книги. Цікавлюся біографіями успішних людей. Зараз читаю біографію Стіва Джобса. Перед тим, в серпні, прочитав книгу про Майкла Блумберга, мера Нью-Йорка.
— Чи не всі чоловіки мріють про автомобілі. А що у Вас стоїть у гаражі?
— «Шкода» і джип «Фольксваген». Для мене машина — не показник. Головні вимоги — це безпека і надійність. Щороку проїжджаю понад сто тисяч кілометрів. І українські дороги, на жаль, дають про себе знати.

«Заробив небагато, ще й руку зламав»

— Поговоримо про Вас як про бізнесмена. Пам’ятаєте перші зароблені гроші?
— Так. Це було в другому класі. Казав батькам, що йду на гурток, а сам ходив на фабрику, де робили печиво. Там використовували кефір і залишалося багато порожніх пляшок. Вони їх не здавали. Я збирав, ставав біля колонки, мив і ніс в пункт прийому склотари. І так за раз міг намити на півтора карбованця.
— На що їх витратили?
— Всі гроші віддавав батькам: починаючи з першої заробленої копійки і навіть тоді, як на старших курсах почав працювати на швейній фабриці. Так мене виховали. Це якось не обговорювалося.
— Чому вирішили навчатися в аграрному виші?
— Мріяв поступити в інститут міжнародних відносин в університеті імені Тараса Шевченка. Однак, щоб стати студентом, треба було заплатити 10 тисяч доларів. І байдуже, що була золота медаль, що гарно знав англійську. Було два варіанти: їхати в Київ, не поступити і втратити рік чи навчатися в Умані. Особливо не думали. Тому подав документи в аграрну академію. Навчався на менеджера, спеціалізація — менеджмент організацій.
— Як потрапили за кордон?
— З першого курсу подавав заявки на участь в різних програмах. Та мені казали: розумієш, є діти викладачів, в першу чергу повинні поїхати їхні діти, потім поїдеш ти. Так я нікуди не потрапив. Щоправда, на третьому курсі їздив на кілька місяців у Польщу, працювати. Та все ж після п’ятого курсу голова профкому, Марина Петрівна Тихомирова, мабуть, бачачи мої поневіряння, допомогла поїхати в Данію. Працював на фермі, збирав, пакував цибулю. Додому повернувся взимку. Заробив небагато, ще й руку зламав. Перше, що зробив, як приїхав, купив мамі на Восьме березня за чотириста доларів пральну машину і пилосос. Працюючи в Данії, шукав можливість навчатися. Їздив у бібліотеку. Сидів в Інтернеті, подавав заявки в інститути. В квітні отримав три запрошення на навчання: з Німеччини, Великобританії, Швеції. Обрав останню. Навчання в Швеції було безкоштовним. Заплатити потрібно було лише за переліт, проживання і харчування.
— Що найбільше вразило в Швеції?
— В 2002 році в цій країні майже усі двері відчинялися автоматично (посміхається). Насправді, вразив університет. Уявіть: цілодобовий доступ до бібліотеки, комп’ютери, ксерокси, принтери — працюйте, вчіться. О восьмій ранку в читальній залі вже не було де сісти. Вісімдесят відсотків часу відводилося на самоосвіту. Чого не було тут, в Умані. Якщо говорити про суспільство, то в Швеції немає поділу людей на класи. Там на першому місці знання, а не багатий тато. Там мер приїжджає на роботу на велосипеді. Потрапити до ректора — без проблем. Він сидить в «прозорому» кабінеті. Варто лише продивитися через скло, чи нема відвідувачів, і просто постукати в двері. І головне — там на першому місці людина. Порівняння з українськими реаліями «підриває» мозок. Починаєш по-іншому мислити і розуміти, що можна жити краще.
— Як воно: починати з нуля? Що було Вашим стартовим капіталом?
— Старий ноутбук, бажання працювати і друзі. Мав три ідеї, з яких вдалося реалізувати останню — продавати за кордон сувеніри. За п’ять років експортували в 25 країн світу. Це були невеликі гроші, але як для хлопців, які починали з нуля, це був успіх. Все змінилося в 2004-му. Товариш з Данії запропонував організувати поїздку українських аграріїв на свиноферми. Поговорив зі знайомим фермером з Уманського району, Володимиром Олексійовичем Осадчим. Він погодився. Обдзвонили інших фермерів. Багато хто також погодився. Ще й досі дивуюся, що змусило їх повірити невідомим хлопцям, дати гроші на оформлення віз. Тим не менше, зібрали групу з дев’яти чоловік. Візит вдався. Всім сподобалося, дякували. З того все почалося.
— Андрію, Ви відомий в Україні як президент Асоціації виробників молока. Як вдається підтримувати авторитет асоціації, довіру до себе у її членів?
— Головне правило: нікого не обманювати, тримати своє слово. Ми поставили мету об’єднати виробників молока. Найбільша наша біда — ми роз’єднані. Кожний намагається боротися самостійно. Але сила — в об’єднанні. Ми показали це на прикладі асоціації. Нам вдалося побудувати системну роботу, яка дає результат.
— Ви ще й свого роду педагог! На Ваші тренінги охоче ходить молодь. Можливо, вже час відкривати «Школу Дикуна»?
— Школу не школу, але є бажання зробити на базі національного університету садівництва технозону. Щоб студенти вчилися працювати в команді, розробляти проекти, заробляти гроші. Також для майбутніх аграріїв планую започаткувати власну магістерську програму. Якщо не в цьому навчальному році, то у наступному точно.
— Мабуть, з такою зайнятістю часу на відпочинок не залишається. Де Андрій Дикун черпає сили?
— Підтримую фізичну форму. Люблю великий теніс, займаюся на тренажерах, катаюся на велосипеді. Моральні ж сили черпаю у спілкуванні з найближчими людьми.